Слава Свідерок (Smile, Chaos!): Коли починаєш грати, злість та енергія лізе назовні сама
Сьогоднішній наш герой зумів самостійно записати цілий альбом, де слухачі почули елементи нойз/року, гранжу, хардкору й не тільки. Мова йде про проєкт Smile, Chaos!, який зацікавив багатьох наших читачів. Але Слава також грає у більш відомих командах Waytaker і Wheelz Of Steel. Отож, говоримо про шлях до власного релізу, захоплення Тревісом Баркером, мукачівську культуру і не тільки.
Ударник гуртів Better in Dark у мниулому, зараз Waytaker і Wheelz Of Steel. У 2020-му створив ванменбенд Smile, Chaos!, у якому відповідає за всі процеси — вокал, бас, ударні, зведення та мастеринг.
— Розкажи трохи про себе. Де ти живеш, ким працюєш, чим загалом захоплюєшся.
— Живу в Ужгороді, працюю програмістом уже кілька років, останній рік — на фрілансі. Музику можу назвати моїм єдиним "повноцінним" захопленням, бо тільки вона надає мені це неймовірне відчуття ейфорії та кайфу.
— Коли та з чого почалося твоє захоплення музикою?
— До років так 12-ти я взагалі не розрізняв музику як таку. Слухав усе, що слухали мої однокласники: "бьоздей паті" різних локальних і не дуже діджеїв, або найпопулярніші пісні тогочасних американських реперів. Але десь у 2009-му, коли в нас з’явився інтернет і коли всі вже сиділи у "ВКонтакті", я почав постійно натикатися на відоси різних драмерів і, особливо, японських барабанних шоу. Гуглив барабанщиків, знаходив на Ютубі/ВК їхні найпопулярніші кліпи (як-от "What’s My Age Again" від Blink-182) і почав слухати все, що в них було. До того ж коло друзів змінювалося і в моєму оточенні стали з’являтися люди, які слухали схожу музику. Так і перейшов на Blink-182, Billy Talent, Black Rebel Motorcycle Club і Limp Bizkit. А далі смак просто постійно змінювався.
— Дуже багато людей виділяють твою манеру гри на ударних. Як ти почав грати на цьому інструменті та хто вплинув на твій стиль гри?
— Драмери з інтернету дуже розпалили в мені бажання навчитисяя грати так, як вони, тому я попросив маму купити мені палочки, щоби вдома стукати по подушках, бо навіть це здавалось чимось крутим. Батьки мене максимально підтримували в цьому бажанні, тому й купили мені палки, і заодно привели до Володі Кохана — ужгородського вчителя музики та просто неймовірного музиканта. Він навчив мене всього необхідного для того, щоби я надалі міг розвиватися самостійно, за що я йому безмежно вдячний.
Разом із цим я почав слухати Блінків і зачепився за Тревіса Баркера. Його манера гри міцно вкорінила в моїй голові думку, що будь-який драмер повинен грати так само драйвово й енергійно, як він. І я захотів навчитися цього. Але після мого першого живого виступу з гуртом я остаточно зрозумів, що цього не треба вчитися. Коли починаєш грати, злість та енергія лізе назовні сама, треба просто їй не заважати.
— Ти сам родом із Мукачева. Можливо, це хибне враження, але збоку здається, що, окрім якихось ярмарок, фестивалів чи дискотек, у місті майже нічого не відбувається, особливо в плані музичних подій. Як ситуація виглядає зсередини насправді? Чи є гурти, музиканти, івенти? Які?
— Мені здається так само:D
Я рідко буваю в Мукачеві та, можливо, не знаю достатньо, щоби відповісти на це питання об’єктивно. Проте, за час, коли я там постійно жив, я пам’ятаю два "панк-рок шоу" у 2011 та 2012 роках, які організовував Бодя Хлопонін. На першому концерті, пам’ятаю, грали My Last Dance, Doping та Good Colour, можливо, ще кілька бендів, і для мене це був перший андерграундний концерт, який я відвідав. Там було дуже багато народу, й це було дійсно круто. Але наступного року на канц майже ніхто не прийшов. Це, напевно, і показало, що попиту на таке музло вже через рік не було.
Ще пам’ятаю був такий проєкт "Атмосфера", який організовував квартирники, де читали/декламували/співали (кожен по-своєму) вірші та грали "атмосферну" музику. Я не був замішаний у ту компанію людей, тому мене воно оминуло боком. А окрім цього всього нічого більше й не пам’ятаю.
— Який вплив мало твоє рідне місто на формування твого музичного смаку, творчість? Або ж у добу Інтернету географія вже не має такого значення?
— Не думаю, що від зміни міста формування моїх музичних вподобань значно б відрізнялось. Інтернет надав мені доступ до всього, що було необхідно для формування смаку. Я досі дивуюсь, як, маючи доступ до абсолютно всієї різнобарвної музики світу, люди продовжують слухати радіо, де нон-стоп крутять "хіти 90–2000-х".
— Останнє питання з географічного блоку. Чимало закарпатських гуртів, як-то Рокаш, Триставісім, Чаламада або та ж Аліна Паш, так чи інакше інтегрують елементи місцевої культури у свою творчість, будь-то фолк-мотиви чи спів на місцевому діалекті. Результати можна оцінювати по-різному. А як ти ставишся до масового використання цих фолк-діалектизмів?
— Я максимально підтримую, якщо можна так назвати, "літературизацію" цих слів у творчості й, особливо, в музиці. Гарна вимова та доцільне використання, як-от у Рокаша або Аліни Паш створюють саме той автентичний "культурний" пласт української музики, який робить її різноманітною та по-своєму унікальною.
— Що стало з твоїм першим гуртом Better in Dark? Вам пророкували досить гарне майбутнє, але якось різко все обірвалося…
— Коли ми його створили, мені було 12, а хлопцям — по 15. Особисто для мене гурт був дуже крутим, бо ми грали тільки те, що хотіли, і процес створення пісень був максимально простим: усі знали, чого хочуть і могли це втілити в пісні. У нас було сильне бажання записати повноцінний альбом, і ми хотіли зробити це максимально якісно, тому постійно переробляли пісні, щоби зробити їх "ідеальними". Але поступово у нас усіх було все менше часу для гурту, і в якийсь момент усе стало на паузу.
У нас є бажання все-таки записати той матеріал, який був, але не знаю, коли це станеться.
— Коли ти почав грати у Waytaker і як потрапив у цей колектив? Чи вплинула на твою власну творчість гра в ньому?
— У 2014-му Бодя (ред. засновник гурту Богдан Хлопонін) покликав мене на місце драмера. До цього часу я не грав у жодному гурті, окрім Better In Dark. Я був помішаний на тому, що повинен максимально вкладатись у його розвиток і тому не можу виділяти час на інші гурти. Проте, після того, як я зіграв кілька репетицій і концертів із Waytaker, зрозумів, що необхідно грати в якомога більшій кількості гуртів із якомога більшим різноманіттям музикантів. Це дає змогу насолодитися різною музикою і зрозуміти, від чого насправді відчуваєш найбільший кайф. І назбирати безмежну кількість ідей для треків.
— Waytaker, будьмо відверті, не найоперативніший колектив у плані релізів. Чи можна тому припустити, що твій власний проєкт Smile, Chaos! — це певна спроба реалізувати творчий потенціал тут і зараз?
— Так, я думаю, що так і є. Мені постійно хочеться робити якесь музло і виступати. Ідей у голові завжди багато, але постійно хотілося спробувати їх структурувати. Smile, Chaos! і є такою спробою.
— Ну і врешті, що там нового у Waytaker: чи маєте репетиції, чи працюєте над чимось новеньким, коли релізи? Бо про дебютний EP мова йшла ще в далекому 2016-му… І в якому стані наразі Wheelz Of Steel? https://www.neformat.com.ua/news/18997-wheelz-of-steel-vipustili-debyutnu-demku.html
— Ну, дебютний EP був випущений ще у 2012-му (ред. на бендкемпі команди реліз позначений як демо), проте у 2016–2017-му ми планували записати "новий напрямок" Waytaker. Записали певну частину матеріалу, але через певні обставини все зупинилося. Ми досі плануємо випустити старий нерелізнутий матеріал разом із новими треками, але не можу сказати, коли це станеться.
А про Wheelz Of Steel взагалі нема новин. Ми не працювали над ним із нашого останнього виступу на Калуському Back To Youth ’19.
— У музиці Smile, Chaos! слухачі почули елементи нойз/року, гранжу, хардкору й не тільки. Звідки взялося стільки інфлуенсів і як тобі, єдиному творцеві проєкту, вдалося їх поєднати?
— Це просто накопичення всього, чого я наслухався за останній час. Мене вже роками дико пруть Queens Of The Stone Age, я можу переслуховувати кожну їхню пісню й кожного разу чути щось, чого раніше не чув. Надзвичайно вражає, як кожен їхній альбом відрізняється від попереднього й наскільки кожна пісня продумана до найдрібніших деталей. Додати до цього гурт 68’, який відкрив мені очі на те, якою нестандартною, але водночас неймовірно драйвовою, хаотичною та експресивною музика може бути. Або IDLES, у яких пісні складаються із максимально простих партій на кожному інструменті, але від яких енергії просто безмежно. Або ж Vein, грув і злість яких просто змушують спробувати втілити злість у власних треках. Список можна розширювати через METZ, Lightning Bolt, Truckfighters, Nothing, Defeater, Turnstile, My Bloody Valentine — він буде безкінечним. Кожен із цих гуртів відкладає в моїй голові якийсь аспект, який я обов’язково хочу поєднати із якимось іншим. На мою думку, так і створюється музика.
— Ти працював над дебютним EP сам, починаючи від запису й завершуючи зведенням. Що було першопричиною такого індивідуалізму: брак однодумців під рукою, можливість пришвидшити роботу, бажання самореалізації чи щось інше?
— Усього потроху. Я давно хотів спробувати випустити повністю самостійний реліз, який буде не відверто "лажовим". Хотілося дізнатись, на що я здатний та який результат можу видати. Мене дуже надихають виконавці, які самостійно працюють над альбомами, як, наприклад, Дейв Грол із першим однойменним альбом Foo Fighters, або Кевін Паркер із будь-яким альбомом Tame Impala, або Jack White зі своїм сольним проєктом.
Я не вважаю, що музику потрібно робити самому, адже в такому випадку можна упустити ціле джерело ідей та натхнення. Проте, я дуже поважаю людей, які докладають значних зусиль до власної творчості та самовдосконалюються заради того, щоби ця творчість була якомога кращою і завдяки цим зусиллям здатні видати якийсь повністю самостійний продукт.
— Вибір інструментів для запису досить цікавий — тільки барабани та бас-гітара з педалями. Якого результати ти хотів цим досягнути та чи вдалося?
— Я дуже хотів, щоби цей реліз був максимально "живим" у плані інструментів. "Набити" барабанну партію в Addictive Drums або EZDrummer можна навчитись, це безперечно. І клопоту, можливо, було б менше. Але маючи акустичні барабани, мінімальний тул-сет для запису та якийсь скіл гри — бажання записувати живі драми з’являється саме по собі. Під час запису справжніх барабанів ти навчаєшся багатьох речей, які значно покращують твоє розуміння цього інструменту та підвищують рівень гри. Ти починаєш розуміти, як саме необхідно бити по снейру, або як краще розставляти елементи установки, щоби мікрофони ловили максимально чіткий звук, або як найефективніше тренувати драм-партії, щоби на їхній запис витрачалось якнайменше часу. Для мене ці всі речі є важливими, і вони дають мені змогу покращувати як свій скіл гри, так і скіл запису. Саме робота над цим дала мені змогу прописати драм-партію на кожному треку одним тейком. І для мене набагато цікавішою є спроба віднайти "той самий" звук барабанів, ніж зробити квантайз та замінити якісь частини установки драм-семплами.
Так само з вокалом. Я не вмію співати, не вмію правильно скрімити, але через необхідність записати вокал самостійно я почав ходити до викладача й паралельно тренувався на реп-точці, намагаючись зрозуміти, "як це правильно робити".
Я й досі не знаю як, але намагаюся видати найкращий результат, на який наразі здатний. І коли ти бачиш, що вкладені зусилля видають тобі певний задовільний прогрес, це мотивує займатись і надалі.
А стосовно бас-гітари, то я хотів записати альбом так, щоби його відтворення вживу вимагало максимум двох людей. Октавер і фуз на басу можуть дати не менше драйву, ніж гітара та бас окремо.
— Отже, ти плануєш набрати живий склад для проєкту. Коли та де орієнтовно можна буде вас почути?
— Так, цей гурт задумувався для живих виступів. У мене є надзвичайно сильне бажання показати, як дебютний реліз Smile, Chaos! повинен звучати та виглядати. Вживу можна найкраще розкрити емоції та злість, які були закладені в матеріалі.
Гурт відразу задумувався як дуо, зі мною на драмах і вокалі. На басу буде грати мій найкращий друг Саня, який також грає на басу у Waytaker, і з яким я грав в Better In Dark. Він дуже крутий гітарист та бас-гітарист, з яким мені надзвичайно легко працювати.
Найближчим часом має бути один концерт в Ужгороді, проте деталей поки немає. А загалом планую розв'язати проблему з транспортом і після цього відразу почати домовлятися за кілька концертів. Це наразі перший пріоритет.
— Як на тебе й на твою творчість вплинув карантин, пандемія, й оце все, що несеться у 2020?
— Чесно кажучи, для мене мало що змінилось. Єдине, що мене зачепило — це те, що я планував після релізу одразу домовитися про якомога більшу кількість виступів на різних концертах, але з обмеженнями на масові заходи й обмеженнями в транспорті це трохи змусило все перепланувати. Проте, це ніяк не повпливає на подальші релізи!
— Обкладинку ти зробив у Чорнобильській зоні відчуження у 2017 році, ще до того, як подорожі туди стали популярними. Які загалом враження від відвідування тої території? Можливо, лишилися якісь цікаві історії про ту поїздку?
— Уся зона викликає сильні емоції. Це схоже на те, що я читав про зону та що бачив у грі "Сталкер" (якщо не враховувати паранормальне:D), але вживу відчуття трохи інші. Ти повністю відчуваєш страх, безпорадність та константну депресивність усього навколо. І попри відносну безпечність тієї території зараз — нас не покидала думка, що десь щось може піти не так.
Нас відразу попередили, що якщо якась із частин нашого одягу потрапить у якесь "радіоактивне болото", то нам доведеться залишити цю частину одягу "на зоні". Щоби цього не сталося, ми з друзями орендували вимірювач радіації, і під час обходу однієї з місцин — футбольного стадіону, повністю зарослого лісом, — вимірювач у якийсь момент різко почав пищати та показувати постійне збільшення рівня радіації. Ми не знали, чи вона йде від дерева поруч, чи з болота під ногами. Через кілька метрів радіація нормалізувалась, але до кінця екскурсії ми були впевнені, що через цю радіацію нам доведеться або повертатися додому голими, або залишатися там, поки все "не вивітриться" :D
— За останні декілька років з’явилося чимало молодих вітчизняних колективів. Чи слідкуєш ти за українськими гуртами, і якщо так, то кого зміг би виділити?
— Мене дуже пруть пацани з Raw Grip. Я давно так не тащився від української андер-сцени. Не впевнений, чи можна вважати Вагоновожатих "молодим" гуртом, але їхня музика надовго затягла мене у свій "інший світ", з якого я досі не можу вибратись. Втім, як і И Друг Мой Грузовик :)
А ще нещодавно на неформаті знайшов kumglv, якість якого мене дуже вразила. Дуже крутий реліз.
— Які перспективи бачиш на наступний рік для себе, свого проєкту та української андеграундної сцени загалом?
— Не можу сказати за сцену, бо трохи некваліфікований у тому. Андерграунд завжди буде розвиватись і створювати нових незвичних виконавців, незалежно від того, що твориться у світі. Це ж і є джерелом справжньої "нової" музики.
Зі Smile, Chaos! ми плануємо до кінця цього року випустити ще хоча б два треки. Ми будемо докладати всіх зусиль, щоби залучати все більше людей до драйву та емоцій, які ми виражаємо.
Smile, Chaos! у соцмережах:
https://smilechaos.bandcamp.com/
