Ieschure - The Shadow (2017)

Форматом "one-man-band", коли в одній особі музиканта поєднується і коваль, і швець, і кравець, і на дуду грець, в блек-металі сьогодні вже нікого не здивуєш, правда? Переважна більшість шанувальників жанру знає, що ледь не культові творіння були створенні саме такими унікумами. І, як правило, це було давно —  кілька десятиліть назад. Сьогоднішні ж подібні утворення сприймаються більше як данина культу, а про якісь новації як в музичній, так і в ліричній складовій там найчастіше вже не йдеться. І, здавалось би, тут все ясно.

 

Але…

 

Як би мені не хотілось починати огляд саме з цього питання, чи багато ви знаєте оцих one-man-band’ів, де єдиною рушійною силою є… жінка? Особисто я, можливо, один. Одну. (Ну ви зрозуміли). Та й то тільки американо-данський проект Myrkur на чолі з Амалією Бруун. Ставлення до її творчості, що цікаво, в середовищі металістів нині чомусь доволі неоднозначне. І це попри солідний маркетинг (Relapse Records в якості лейблу, огляди на Pitchfork, записи альбомів у мавзолеях) та запрошення для запису альбомів чи виступів на концертах видатних музикантів з гуртів штибу Satyricon, Ulver, Mayhem, Kayo Dot тощо. Не сказати б, що і я фанатію від її музики, але особливого захоплення якось не спостерігається. Подібний стан речей в моєму світогляді та стереотипних упередженнях зберігався допоки зовсім недавно не випала нагода познайомитись з творчістю української виконавиці з Рівного — Ліліти Арндт (справжнє ім’я невідоме) та проекту Ieschure (Ієшуре).

 

 

Реліз її дебютної і поки єдиної роботи —  "The Shadow" —  відбувся на не менш легендарному німецькому лейблі Iron Bonehead Productions 1 грудня 2017 року та ознаменувався на думку відомих оглядачів, серед яких і всюдисущий NCS, та простих слухачів справжнім по всіх параметрах флешбеком до початку 90-их. Так, справді, цьому сприяють практично усі ознаки, першою серед яких виділяється ефектна і канонічно правильна (майхеміська чи дарктронівська —  улюблене підкреслити) чорно-біла обкладинка —  із зображенням вродливої дівчини з муляжем (хоча категорично не заявлятиму) блідого людського черепа в руках над сріблистим мерехтінням свічок і канделябра-трикирія, що в наших православних церквах попами використовується під час богослужінь. Все це, звичайно, в оточені непроглядної навколо пітьми. І якщо титульна картинка зробила лиш натяк, що богохульна, відьомська та окультна лірика буде чи не основною в піснях, то оздоблення буклету із зображенням середньовічних "чумних" гравюр та компакт-диску це питання фактично знімає.

 

 

Натомість переважаючою атмосферою запропонованого матеріалу є не окультна чи містична, як думалось і очікувалось спочатку, а більше якось депресивно… панічна і безнадійна, а стилістично композиції взагалі відіграні більше на стикові сирого та шизоїдного блек-металу, а також депресивного року. Втім, усвідомлення цього приходить набагато пізніше, бо на перших порах крім прекрасних вокальних партій Ліліти, серед яких прослуховується і справжній вовчий шрайк, і кілька відтінків звабливого божественного співу сирени, і позбавлена свідомості душевнохвора істерика, і ледь не речитатив чи шепіт спокути (вибачення, прощання), не чуєш взагалі нічого. Ці маніпуляції з образами постійно переплітаються між собою (навіть в кожній композиції), накладаються один на інший, ще більше заводячи в гріховний блуд і солодку безвихідь. Посилення цього ефекту вдається досягти завдяки і чудово підігнаному інструментальному супроводу, який на перший і помилковий погляд взагалі здається миршавим, але насправді з такими ходами (гітарними рифами та переборами), що добре закарбовуються в пам’яті. Так, виділяється оригінальне зведення ритм-гітари, яка в композиціях часто зливається в одне полотнище з ембєінтом та кучкується десь за спиною і наче голосно апатично посопує, з соло-гітарою — нібито розладнаною, ще більше подразнюючи сенсорику та додаючи мелодики пісням.

 

Здавалось би, що треки в переважній своїй більшості записані в мінорі, є повільними, зацикленими і прямолінійними (в цьому плані особливо виділяється, на мою думку, прекрасна "Condemned to Death"), але кілька з них можуть несподівано підірватись, наче вихор, і знову різко в штиль (наприклад, "Eternal Wheels of Life", "Mystic Schizophrenia", "What Waits in the End"). Цей прийом в результаті ще більше пригнічує та відбиває бажання повертатись назад (поки світло не забере нас) і остаточно розхитує емоційний стан.

 

В якості завершення хочеться відмітити, що говорити, що дана робота є лиш бурзумоподібною калькою (такі порівняння теж траплялись) буде неправильно. Так, під час створення "The Shadow" є очевидним факт, що флюгер наслідування був повернутий в сторону скандинавської минувищини 30-річної давності, але хочеться відмітити, що:

а) альбом звучить куди оригінальніше навіть того ж таки "Det som engang var" (перепрошую за богохульство), і якби він вийшов десь в ті роки, то навіть не знаю, що з них сьогодні було б класикою; 

б) відчутний вагомий вплив Сергія Фьордсона з іншого рівненського гурту Moloch, який окрім розробки лого для Ieschure ще з 2014 (для "Verwüstung" зокрема) запрошував Ліліту для виконання гостьових вокальних партій. Саме оця депресивність та порушена психологічна стійкість, яка прохромлює "The Shadow" з перших секунд intro до останніх миттєвостей outro, має чітко виражене молохівське коріння.

 

Купити альбом (навіть з автографом виконавиці) можна як через бендкемп / магазин Iron Bonehead Productions, так і в дістро Depresive Illusions, яким управляє не хто інший як Сергій Фьордсон.