Юрій Бондарчук ‒ Екзиль (2019)

Кажуть, якщо одного разу почнеш музикою займатися, то це на все життя. Вона, на кшталт наркотику, від якого можна позбутися, але який у цьому сенс? Симбіоз людини та звуків — як не крути, навіть якщо від цього сумно. По-різному буває.

У Юрія Бондарчука ось наприклад, другий сольник вийшов, де він вже не Resident і не Oh, Deer!, а такий собі ліричний герой нашого і зовсім не нашого куточків Землі. Називається альбом "Екзиль", і сам автор назвав його "позажанровим". По суті так і є. У релізі багато спокен ворда і йде постійне оповідання. Злоби в ньому немає зовсім, як і майже відсутня претензія — виконавець подорослішав і багато чого переоцінив. Може, позначився переїзд Юри в іншу країну, на інший континент, іншу півкулю, а може, просто переоцінка цінностей. Вона є у кожній пісні, навіть якщо та про щось конкретне або красиве — про відпочинок, наприклад.

Також, виконавець переглянув свій підхід до саунду. І якщо раніше це були лоуфайні посили поета, а потім спроба зробити все-таки хіп-хоп, хоч і на коліні, то зараз це вже зріла розповідь від першої особи. Начебто теж rhythm american poetry, та не зовсім — звук змінився в цілому. Автор змінив підхід — і це виглядає тепер, як сходи з трьох сходинок, кожна різної висоти.

Рецензія на Юрій Бондарчук — Чорне дзеркало (2018) від Олександра Нечая ;

У "Нічне кіно" так і хочеться додати духові з пісні "Осінь" пітерського колективу Есть Есть Есть. Втім, там у Михайла Фенічева теж розмовний жанр, тільки швидкий, напевно, тому такі асоціації.

У пісні "Екзиль" якась своя інша історія. І схожа вона чимось на іспанське кіно, в якому може бути кілька красивих сюжетів, історій, які так і не переплітаються в одну — їх об'єднує лише режисер і назва стрічки — все. Або нехай це буде схоже на розповіді Кортасара. Ні, не за красою — Юрію Бондарчуку ще є куди рости — за підходом і романтичністю. Вона надривна, але максимально без розпачу. Такий собі кайф від очікування, змішаних почуттів.

Вийшло в автора-виконавця показати себе спокійним і вдумливим. Допомагали йому в цьому практично в кожному треці сторонні для слухача люди: Аркадій Зимбицький, Маріша Вольних, Zapaska,Зэ Джосерс та Ницо Потворно. Вийшло — треба слухати.

В "Олдбої" зрозуміло, на який фільм посилання, в "Одіссеї" зрозуміло, до якої подорожі; автор згадує також Джеймса Леброна — мабуть, переміщення планетою давалося йому нелегко. Отут головне, щоб ностальгії глибокого рівня не сталося. А то історія знає випадки (зовсім недавно), коли батьки з Америки назад своїх дітей відправляли в Україну.

Але Юрій — дорослий, тому йому навряд чи загрожує депортація на сімейному рівні. Але, може, він тому і сумує. Та й, власне, у "Над прірвою у Житомирі" є позив повернутися в рідне місто, звідки автор альбому родом. Складно сказати, що має творитися з людиною, щоб вона хотіла повернутися до Житомира. Мабуть, треба послухати "Екзиль" і, як варіант, прочитати біографію Григорія Сковороди, який у цьому треку також згадується.

На релізі присутня рівна бочка — без неї зараз нікуди. Правда, у ранній груповій творчості виконавця вона також була, тільки в більш істеричному ключі. Точніше, за скрімом її не завжди помічали. Адже емо, яке раніше грав автор — теж саме по собі не тільки чуттєве, але ще і танцювальний напрямок.

А ще, другий трек "Вигнання" (екзиль = вигнання — авт.) так і хочеться слухати на березі моря — тут вгадав точно. Навіть незрозумілий гранжевий вступ зовсім не псує весь букет відчуттів від композиції. Альбом вийшов сам по собі дуже літнім, тільки час якийсь постійно після заходу сонця — спокійний, без пекла.

Думки, висловлені у рецензіях, передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію Neformat.com.ua

Юрій Бондарчук у соцмережах:

https://soundcloud.com/yuriibondarchuk/sets/ekzil/s-WGj1J
https://www.facebook.com/uriy.bondarchuk