1914: Люди дарують нам книжки про Першу Світову та просять розписатися на викопаних бляхах

Львівський гурт 1914 за майже 4 роки існування встиг привернути до себе увагу слухачів не тільки з нашої країни, але й з усього світу. Адже їх виступ ви точно ніколи не забудете та будете згадувати неодноразово. Інформації про гурт не так вже й багато, зокрема через малу кількість інтерв’ю для вітчизняних видань, тож спробуємо трохи глибше зануритися у світ 1914. Допоможуть нам в цьому Дмитро Кумар (вокал) та Віталік (гітарист).

- Нещодавно ви анонсували вихід нового альбому. На якій стадії його запис зараз та які відмінності будуть від попередніх релізів?

Дмитро: Першу демку пісні "Stoßtrupp 1917" ми виклали фактично ще рік тому, у травні. Це була робоча демка, звісно, на альбомі вона звучатиме по-іншому. Ми сподівалися, що альбом вийде швидше, але у нас змінився гітарист – прийшов Віталік, і, відповідно, це трохи пригальмувало процес. Щоб не гнати і не валити "порожняк", ми вирішили відкласти реліз. Побачили, що не встигаємо за 2017 рік випустити нормальний тематичний реліз, а у 2018-му вже нібито і сота річниця Великої війни. До того ж є шикарна дата – 11 листопада, це підписання Комп'єнського перемір'я та 100-річчя завершення Першої Світової.

Ми зібралися концептуально, у сторіччя Першої Світової, зараз альбом запишемо на її закінчення – можна і розпадатися (ред. сміється).

Віталік: Зараз уже 90% матеріалу готові. Попередній продакшн майже на фінальній стадії. На днях от-от вже будемо букати студію і писатися.

Дмитро: Ми вже обговорили дату, коли повинні засісти на студії, але у нас є дата релізу альбому і перед цим (хоча б за два місяці) хотілось би випустити кліп і, відповідно, за літо ми повинні все фіналізувати. Дійсно, зараз альбом на 90% готовий і йдуть різні суперечки за кожну ноту та акордик, - звичайний передпродакшн. Які відмінності?

- Я мав на увазі, чи змінили ви підхід до процесу запису або чи буде реліз тематично відрізнятись від попередніх?

Дмитро: Відмінності… Раптом ми вирішили записати про "Зоряні Війни" альбом (ред. сміється).

Тематично відмінностей точно не буде. Хіба що концептуально: якщо перший альбом був більш хаотичним – виникали ідеї "о, турки, давай про турків" або "о, Брусилівський, давай про Брусилівський", тобто писалося про події, якими ти більш захопився, то зараз пишеться більш концептуально, з трошки інших переживань. От я з’їздив у Францію (у Верден, Форт Во і т.д.), побував на місяцях бойових дій – у мене одразу виникли тексти з приводу цього. На альбомі будуть треки про французів, які захищають Форт Дуамон, французів, які захищають Форт Во, і так далі.

Стилістично це буде по 2 треки на кожну з воюючих сторін Східної Європи. Якщо на першому альбомі була пісня, присвячена росіянам ("Battlefield", про Брусилівський прорив), то на цьому альбомі - не буде. Зате будуть 2 треки про німців, 2 треки про французів, 2 треки про британців, про американців також, хоча на першому альбомі якось зовсім не зачепили їх.

- Бачив, ви шукали команду для зйомок вашого кліпу. Чим завершилися пошуки?

Дмитро: Вони ще не закінчилися. Мені насправді надійшло багато пропозицій, але переважно це люди, які не розуміють, що це за музло: не мали досвіду ні з дезом, ні з блеком, сладжем, панком, ні з чим. Просто не викупають, що це, для чого це, що таке Перша Світова. Мені чувак пише: "Бля, так я ж ах*єнно дєлаю рекламу". Але ж нам не треба реклами). Ну так, я подивився, класно ти робиш відео для банків та Колгейта, але ж якось майся на стриманні (ред. сміється). На тих, з ким нам хотілось би попрацювати, в нас, чесно кажучи, немає грошей, тому що це від 5 штук баксів і вище, а так, як ми маємо викласти їх зі своїх кишень, на жаль, у нас їх немає для кліпу. Тому якось крутимось, шукаємо поки варіанти.

- Ви встигли виступити на кількох фестивалях та на розігріві в Napalm Death у Львові. Розкажіть детальніше та чи встигли поспілкуватися з музикантами?

Дмитро: Треба розказувати, що вони нас розігрівали? (ред. сміється)

Віталік: Спілкування з музикантами має якийсь сенс, коли ти зелений пацан – тільки щось починаєш, щось пробуєш. Після того, як ти 10 років займаєшся музикою, в принципі, немає якогось такого відчуття. Так, приємно було – побачилися, потиснули руки, сфотографувалися, диски подарували, якось так. Якогось "Ах, це ж Napalm Death" уже немає.

Дмитро: "Бл*ть, не рухайте наші барабани", приблизно у такому форматі)

Віталік: Коли ти пересікаєшся з якимось гуртами на фестивалях, більше цікавлять робочі моменти. Ти вже можеш подивитись, як вони працюють з точки зору професіоналізму.

Дмитро: А, так, у Литві таке було. Бухаємо з якимось пацанами: "А ви хто?", - вони у відповідь - "Ми такі-то такі-то", - "Ох, клас". Шоста ранку: "А ви хто?", - "Ми там такий гурт", - "О, круто, я ваш новий альбом слухав", - а так просто випиваєш з людьми, які грають музику.

Віталік: Цікаво стає з технічної точки зору: як вони підходять до своїх виступів, як те, як се. А якесь людське спілкування… Всі люди, просто хтось більшого досяг, хтось меншого. 

- До речі, як вас сприймають закордоном? На тому ж Kilkim Žaibu Festival.

Віталік: Прекрасніше нас не приймали ніде, взагалі супер. Я особисто їх виділяю.

Дмитро: У рази більший інтерес. Увага до гурта та тематики в Європі та Штатах у рази більша, ніж в Україні, в принципі. Тобто, якщо за майже 4 роки існування гурту у мене, мабуть, це третє чи четверте інтерв'ю для українського видання, то їх було понад 50 для європейських. А загалом, про нас (якщо взяти перший альбом і спліт) вийшло близько 200 статей у Штатах та Європі. Тобто Україні це, в принципі, взагалі не цікаво, скажімо так. У нас зараз є такий "робочий чатік", і нам туди постійно скидають інтерв’юшки – тільки за тиждень впало 4 інтерв'ю нових, на які треба відповідати: шведи, італійці… Ти постійно щось пишеш, відповідаєш, а в Україні - тиша, за винятком окремих видань. Ну і, власне, х*й з ними.

- Де вам більше подобається виступати: на фестивалях чи у клубах?

Дмитро: Особисто мені подобається більше в клубах такого трошки більшого формату – не зовсім малесеньких, але я люблю клуби. У них - прямо перед тобою людина, ти її можеш штовхнути, ти їй можеш подивитися в очі, ти можеш замазати її брудом, у якому ти сам перемазаний, передати свою емоцію. Тобто якось зачепити її, тому що ти стоїш, дивишся їй в очі і бачиш, як людина потрошки назад відходить, бо вона переживає, що ти її або зараз й *банеш гвинтівкою, або ще щось (ред. сміється)

Віталік: Я люблю виступати на великих майданчиках. Звичайно, зручно, коли всього вдосталь, можна розвернутися, побігати, походити, але клуби (як великі так і маленькі) - теж невіддільна частина будь-якої банди. Навіть дивишся на європейські тури найпопулярніших гуртів світу – у підвалах грають.

Дмитро: Так, ті ж самі Napalm Death. Дивишся, де вони грають – в Італії це підвал на 50 людей, у Німеччині - теж невеликий клубєц формату 300-500 чоловік максимум, і це абсолютно нормально. Це в нас "*бані звьозди" вважають, що "Нам, будь ласка, стадіон" і на цей стадіон приходить 300 чоловік, а вони потім: "Ой". 

Віталік: Основне - це працювати. Де працювати – це вже таке.

- Вам пишуть люди, для яких ваша музика повністю змінила ставлення до історичних подій?

Дмитро: До речі, це, напевно, найважливіша річ, яка мене штовхає далі займатися, скажімо, "історичною музикою". Постійно пишуть.

Віталік: У нас з'явився фанат з Пуерто-Ріко, який постійно пише, репостить, робить меми з 1914.

Дмитро: І він мені цілі листи пише, типу: "Чувак, ви написали пісню таку-то, я почав рити і прочитав книжку цю, цю, цю, передивився ті-то документалки, дякую. Я тепер відрізняю та знаю набагато більше".

Ми виступали на концерті у Києві – до мене підходить дівчинка і каже: "Завдяки тобі я тепер знаю, як виглядає гвинтівка Мосіна і Маузер. Я поцікавилась, що у тебе за гвинтівка, прочитала, що це Мосіна, прочитала, чому та як вони працювали, подивилася, які були Маузери" і т.д.

Люди на концертах мені дарують книжки – людина просто іде собі містом, бачить якусь книжку на тему Першої Світової, купує її, приходить на концерт і дарує. Саме це мене реально штовхає вперед: робити, писати.

Віталік: А на чому ми там давали автографи на концертах і фестивалях?

Дмитро: На бляхах російських. Царської армії, розумієш. Прийшли пацани з викопаними бляхами Царської Росії – "давайте нам автографи, тематично, на бляхах".

Віталік: На фуражках, на шапках якихось історичних розписувались.

Дмитро: Французи-реконструктори приносили прапор Франції – розписувались на прапорі Франції. Це реально дуже круто і мені постійно пишуть: "Порадь мені то, порадь мені це. При чому народ раптом вирішив, що я великий гуру і знавець Першої Світової, і я вже мушу тематично радити фільми, документалки, книги. Якось так)

- Чи слухаєте українські black metal команди? Харківські гурти, наприклад?

Віталік: У мене Khors довгий час був у плеєрі, в плейлисті. З українських команд це, в принципі, усе.

Дмитро: Ой, якщо ми будемо говорити про український блек, це буде дуже довга розмова. Скажу так: справжній український блек для мене - це ранній Lucifugum, це Astrofaes, це Nocturnal Mortum до 1999 року – до "Нехристі" та "To the Gates of Blasphemous Fire". Тобто команд багато, але переважно український блек-метал для мене закінчився роком 2001-2003-м, далі – "всьо плохо".

Чесно, от всі фапають на Drudkh. Так, я розумію, що Drudkh - культова команда для України, розумію, що вони цілу школу навіть породили, і такі команди, наприклад, як Winterfylleth з Британії, відкрито кажуть, що рівняються на них. Особиста моя точка зору – в Саєнка є в десятки разів крутіші релізи, крутіші проекти, ніж Drudkh – той самий Dark Ages.

- Як вважаєте, за яких умов ви могли би взяти до рук зброю та вбити людину?

Дмитро: А в чому питання, куди треба йти? (ред. сміється)

Віталік: Щоб захистити свою сім’ю – перше, що приходить у голову. Людина, по своїй природі, не є кровожерливим створінням і, щоб змусити її вбити іншу людину, має бути або психічна хвороба, або дуже-дуже серйозна причина. А такі причини – це захист. Якщо ти маєш на увазі війну – звісно, якщо буде треба, ми всі встанемо.

Дмитро: Це не обов’язково має бути самозахист, доведений до екстремальних умов. Безпосередньо – пряма загроза моєму життю або життю моїх близьких. Тобто я, як офіційний власник вогнепальної зброї, цілком свідомо готовий застосувати її до тих, хто буде погрожувати мені чи моєму оточенню. У мене з цим проблем нема.

Віталік: Про себе я такого не скажу, але якщо це буде стосуватися сім'ї, то навіть не буду задумуватись.

- Дмитро, ти якось казав в інтерв'ю, що хотів би зробити добрий військовий музей. Як ти зараз зберігаєш майбутні експонати та чи не виникає у твоєї маленької доньки інтерес до зброї, як до іграшки?

Дмитро: Ага, зараз..Щоб туди одразу виїхали органи? (ред. сміється).

Будучи у здоровому глузді та тверезій пам’яті, я згріб усі залізні речі, які можуть хоч якось вплинути на здоров’я дитини, та, звісно, не тримаю вдома. Так, експонатів багато і дитина, якщо і бавиться, то тим, чим можна: гранати, патрони. Шуткую, звісно, бо бомба принаймні важка)

Тримати подібні речі вдома у нашій країні - досить безглуздо, бо у нас абсолютно дебільні органи та дебільні закони, бо в нас нема презумпції невинності, і спершу тебе хапають, посадять, все забирають, а потім ти доводиш, що ти - не олень і що це все макети масогабаритні, що це музейні експонати… Потім тебе, звісно, відпустять, просто ви*бавши тобі весь мозок, ти попадеш на купу грошей і ще й половину своєї колекції ніколи не побачиш, бо вона осіла на столах різний майорів та інших…

Так, я музей хочу, але поки в Україні не будуть прийняті нормальні закони, його навіть фізично неможливо зробити. Це треба реєструвати купу якихось громадських організацій неприбуткових, там то, там се, статути робити і так далі. Наприклад, у Європі я був у багатьох приватних музеях і розмовляв про те, як їх робили: орендував приміщення, поклав і все - "платіть мені гроші, я сплачую податки в казну держави". Людина все життя колекціонувала, відкрила собі магазинчик: тут у неї снаряди, тут у неї гранати, тут багнети… Та, будь ласка, приходь, купуй. Я у Німеччині зайшов у один з магазинів, думав, що в мене "протече" взагалі все. А у нас ні, у нас не можна. Тебе за три срані іржаві гнилі патрони, які ніколи у житті не вистрілять, приймуть і будеш мати купу проблем. Я просто закінчив юридичний факультет і, як то кажуть: "Чту кримінальний кодекс, у цьому моя слабкість". 

- Ще одне питання щодо зброї. Виникали веселі моменти при перевезенні вашої мікрофонної стійки-гвинтівки?

Віталік: Насправді кожен раз є веселим, коли ми перетинаємо будь-який кордон.

Дмитро: Знаєш такий старий анекдот про "очко жим-жим"? От щоразу, на кожному кордоні, ми зажовуємо жопами стільці. І це при тому, що у мене є всі оформлені документи, включаючи міжнародні. Я спеціально заморочився – у мене є перекладені та нотаріально завірені англійською мовою, польською (тому що ми найчастіше перетинаємо польський кордон). От все є, навіть від "Укроборонсервісу" печатки. Але, тим не менше, тільки вони відкривають її – тебе кладуть мордою на підлогу, а потім тільки ти вже будеш доводити, відпизжений, годин через п’ять, що "Пацани, це антураж, ми музиканти". Як то кажуть: "По губам не бийте, я на сопілці граю".

Тому так, наш товариш водій - Вєталь у нас не тільки гітарист, а ще й водій (ми переважно на його бусі туримо), - кожного разу вимушений хвилюватися.

Віталік: Білорусь - це окрема історія. Коли ми в’їжджали, очком, напевно, можна було голку перерізати сталеву. У нас документів на концерт та документів на те, що ми веземо, було більше, ніж паспортів та страховок. Нас супроводжувала людина і, тим не менше, пронесло, скажімо так)

Дмитро: Таке враження було, що ми реально ящик кокаїну веземо у коробці, і  так кожного разу)

- Чи думали зробити лімітований колекційний бокс з альбомом? З якимось приємними речами для фанатів?

Дмитро: Думаємо. Вже давно хотіли, але якось постійно відкладалось. Тільки придумали - то у нас ударник змінився, то ще щось, банально не вистачає часу. Так, у мене багато речей, які можна туди покласти – колекційні, та й ті ж самі набори футболок, диски. Цим займатися, чесно кажучи, руки не доходять, але плануємо.

- Війна є вагомою подією у житті окремої людини та наступних поколінь. Яка подія вплинула на вас так, що ви повністю змінили ставлення до життя?

Віталік: Я був на пологах, коли народився мій син. У мене - донька та син. У той момент, коли стаєш батьком, починаєш розуміти, що тобі треба подавати приклад, бути такою людиною, якою ти б хотів, щоб були твої діти. По суті, виховувати їх не потрібно, треба просто не бути мудаком. Я зараз дивлюся на те, як я жив останні 30 чи 25 років, що пам’ятаю, і стараюся діяти так, як би я хотів, щоб поводилися мої малі. Ти починаєш задумуватись та мусиш постійно рости. До того, як я став батьком, я був закінченим розп*здяєм і, мабуть, якби у мене не народились діти, я б збухався на тому заводі, на якому я працював інженером. Це мені прочистило мізки та дало зрозуміти, що "давай, чувак, треба щось робити". 

Дмитро: У  мене декілька було таких фаз. Перший переломний момент, коли я у 18 - малолітній дебіл, у якого ще не було інтернету, читаючи книжку свого улюбленого автора Роджера Желязни (я тоді вже був сильним фанатом Желязни, прочитав усі його твори), розумів, що мені тупо не подобається світ, де я живу. От я не хочу тут жити, тут все не так, як я б хотів, і я не там, де я б хотів бути. Вкотре читаючи його "Князь Света" я зрозумів, що не хочу тут бути, що хочу бути там. Методи тоді були максимально прості – таблетки, ампули та ще якась невідома єрєсь. Як результат – тиждень у реанімації, плачучі батьки, а потім ти приходиш до тями та розумієш, що ти вже 4 дні знаходишся у реанімації, проводиш у свідомості 30 секунд та починаєш верещати від болю, від якого тебе рятують морфієм лікарі, і так цілий тиждень. От після цього я зрозумів, що все ж ще побуду у цьому світі, не все так погано.

Коли мені знову все набридло, у мене народилася донька. З народженням дитини я зрозумів, що я ну дуууже хочу жити, хочу прожити набагато довше і зайнявся собою. Я хочу побачити, як виросте моя дитина, якою людиною вона стане, та дати від себе все, що я можу дати їй. Це, мабуть, мій другий переломний момент. Але, звісно, краще обійтися без деяких переломних моментів)

- Хто з музикантів вам близький за світосприйняттям та у професійному плані?

Віталік: Для мене це скандинави. Процентів 80% мого плейлиста - це скандинавський melodic death – фіни, шведи, данці. Багатьох можна назвати. У музичному плані (гітарному), я перестав порівнювати. Так, мені подобається, як грає Andy James (хоч він і британець, а не скандинав). Подобаються Dark Tranquillity – це для мене топ, фінський Insomnium - це теж для мене топ. Там не є суперкруті музиканти, але як вони це роблять…

Дмитро: Мене Майк Паттон дуже впирає. Якщо рівнятися, то на Паттона, на Харріса, на Джона Зорна. Обожнюю Майлза Девіса, Яна Ґарбарека, якщо говорити про світосприйняття. Акіта Масамі (Merzbow) – це постать і музика, котра мене свого часу надихнула. Нік Кейв … Якщо чесно, з металу не можу згадати, щоб хтось прямо зламав мені мозок музикою.

Віталік: Мені у школі поламав мозок альбом Sepultura – Roots (1996). Це те, що мене змінило у мої 13-14 років.

Дмитро: Але чи вплинув він на тебе, як на музиканта? Думаю, ні.

Віталік: Вплинуло те, що я слухав у шкільні роки, те, що було першим – Hipocrisy, Morbid Angel, Six Feet Under. Я помічаю, що через 15 років музика, яку я вигадую, якісь ходи, мають коріння у тих бандах.

Дмитро: Ну, якщо так підходити, то Exploited - Beat the Bastards (1996) свого часу зламав мені мозок. Six Feet Under – Haunted (1995) – це взагалі перший дезовий альбом, який я купив, включив і прозрів. Якщо ще глибше копнути – у 1991 році я купив альбом Металіки "Black Album", і це була перша у житті "важка" касета. Я натиснув на плей і завмер на 40 хвилин, бо не знав, що таке існує, в принципі. Чи впливає на мене Металіка зараз – та ні. Унила ссаніна після 1996 року.

- Як абстрагуєтесь та відпочиваєте після виступів?

Віталік: Більшість із нас – сімейні люди з дітьми. Відпочинок – це штука умовна. Ворк лайф це добре, але часом ми збираємося і п’ємо самогон з хлопцями, я граю в комп'ютерні ігри, нічого особливого.

Дмитро: Я на розкопки часто їжджу. Це, з одного боку, напряг, бо ти по суті вкалуєш цілий день, хоча це один з небагатьох вихідних, коли ти міг би полежати, відпочити. Ти йдеш кудись, риєш ями, тягаєш щось і все таке, але насправді це крутий відпочинок – голова дуже відпочиває. Взагалі у мене маленька донька, тож намагаюсь проводити якомога більше часу з нею, для мене це відпочинок. А ще - книжки, книжки, та ще раз книжки.

- Як вважаєте, які люди залишиться вагомими постатями у сучасній історії (окрім політиків)?

Дмитро: Якщо ми говоримо про сьогоденну сучасність – звісно, що Хокінг, Ілон Маск, Сванте Паабо, який розшифрував геном неандертальця і взагалі вивів палеогенетику на зовсім інший рівень, Роберт Уілсон. Для мене це будуть еволюційні біологи, антропологи, - люди, які формують майбутнє цього світу. Це не будуть винахідники, які створюють зброю чи засоби масового знищення. Для мене це люди, які намагаються зрозуміти нашу природу, пояснити поведінкову модель "хомосапієнсів". Оце історичні постаті.

Ілон Маск – так. Я вважаю, що зараз це дійсно - людина, яка просто "just for fun" штовхає "маленький голубий шарік". А якщо ми говоримо "про голубий шарік", то, звісно, треба згадати Карла Сагана. Для мене це так само один з найвизначніших персонажів в історії ХХ століття.

Доктор Метт, який керував посадкою на комету Герасимова-Чурімова (у рамках місії "Розетта") - теж герой сучасності, але просто про нього особливо ніхто не згадує, тому що він не дуже медійний персонаж.

Віталік: Тому що зараз у всіх на вустах ім'я людини, яка створила iPhone, а не ті, хто штовхає науку.

Дмитро: Так, зараз популярні маркетингові персонажі. От Маск дуже круто поєднює маркетинг з науковими досягненнями, ну і, звісно, треба розуміти, що Маск - не винахідник. Ілон Маск – менеджер. Так, він ах*єнний менеджер, але він нічого не винайшов. Він не зібрав транзистор, не робив Falcon з фанери, а просто круто зменджерив цей проект: зібрав круту команду, знайшов гроші, заплатив – це все теж найвагоміший вклад. Світлих умів вистачає, та зібрати їх докупи, дати пенделя, щоб вони працювали, та знайти на все гроші – це вже треба вміти. Насправді для мене всі фізики, хіміки, еволюційні біологи, які отримують Нобелівські премії, – вони всі вагомі постаті, на яких треба рівнятися.

- Дякую за інтерв’ю!

Фото: Станіслав Греф