Перформанс, харизма, синкретизм: як це працює на музичній сцені
Розпитали найяскравіших у цьому контексті представників української незалежної сцени: Дмитра Кумара (1914), Марію Теплицьку (Mother Witch) та Євгена Гордєєва (Kurs Valüt) — наскільки важлива візуально-дієва складова для музичних проєктів.
Є така думка, що станом на сьогодні дуже багато всього вже зіграно і здивувати чимось новим у плані суто музики досить нелегко. Власне, в музиці є тенденція до взаємопроникнення різних стилів. А якщо пробувати йти шляхом змішування елементів і різних видів мистецтв? Адже сама музична складова — це, звісно, основне, але є ще форма її подачі, донесення до аудиторії й вона, мабуть, є додатковим простором для можливостей креативити.
Мистецтво, зокрема лірика, ґрунтується на емоціях. Іноді, коли ми спілкуємось, їх виразніше передають не стільки слова, скільки невербальні засоби: міміка, жести тощо. Тобто за їхньою допомогою можна і зрозуміліше розповісти свою музичну історію зі сцени.
У деякому сенсі візуально-дієву складову одержуємо в результаті залучення елементів фактично з театральної сфери. Якщо хтось при згадці про театр уявляє помпезні декорації, костюми та постановки, то тут йтиметься найперше не про це. "Найперше", тому що продуманий одяг чи тематичні предмети на сцені під час виступу наживо, у кліпі або інших промоматеріалах, найімовірніше, будуть плюсом. Але що картина загалом виглядатиме переконливо, не гарантують. Мистецтво транслюється для сприйняття, найперше за посередництвом людини (митця). Речові додатки лише доповнюють візуальний образ виконавця. А важливіше, мабуть, уміння в нього вжитися. Це може проявлятися на рівні рухів, тих самих жестикуляції, міміки, пластики, які теж є засобами розповіді певної конкретної історії ліричного героя. За допомогою них артист передає конкретні емоції, почуття, характер.
Урешті-решт, щоб органічно пропустити крізь себе образ та й загалом утримати увагу, мабуть, потрібна особиста харизма.
Тож, як щиро, правдиво, переконливо розповісти свою музичну історію за допомогою, власне, не музичних, невербальних засобів спілкування? Який це має емоційний, психологічний вплив, значення, навантаження для виконавця і для глядача? Яка роль перформативної складової у відображенні концепції проєкту? Чи несе вона певний сенс, ідею, чи використовується для привернення уваги, чи гору бере певна естетика? Якою мірою можна ототожнювати з образом особистість виконавця? Чи продумують вони наперед, так би мовити, сценарій розвитку подій, чи все є імпровізацією? Чи впливає якось на них налаштованість, настрій аудиторії? Розповідають українські музиканти.
У мене є така штука, яку називаю "пірнаю". Якщо на концерті накатує та накриває й пірнаю в те, що живе в голові, то дійсно ніби проживаю все, про що співаю. Мені фізично боляче, дуже штормить потім, емоційно вигораю після кожного такого пірнання. Ніби відключаюся тут і проживаю десь у голові життя інших людей, які страждають, яким боляче, у яких агонія. У такі моменти я переважно навіть не дуже пам’ятаю, що та як роблю на сцені. Можу розбивати собі голову та обличчя до крові (і розбиваю), руки, декілька разів ламав пальці, бо так лупив кулаками в сцену чи підлогу.
Якщо в нас декілька концертів підряд і на них занурююсь, далі їжджу з розбитою головою, ґулями, які сам собі понабивав... Це якась така частина вивільнення емоцій, які в житті дуже закриваю, адже в повсякденні я не надто емоційний персонаж. А коли занурююся на виступі у своє власне, з мене починає лізти так, що деколи лякає самого. Але добре, що такі штуки відбуваються лише на сцені, не хотів би в повсякденному житті такі "накати".
Якось ми турили у Бельгії-Нідерландах і я був лише місяць після важкої операції, онкології. У мені було чотири діри в корпусі, які ще не до кінця зажили, навіть дихати та сидіти було важко. Ми з хлопцями все обговорили, як я буду дихати через раз, спокійно стояти з мікрофоном і так далі. Ага. Через два треки накрило такою хвилею емоцій і чорноти, що я злетів зі сцени в зал і влаштував там якусь суцільну агонію. І було фізично дуже й дуже боляче, кричав, ставало від цього ще більше боляче, і кричав уже від власного болю. Виходило ну дуже натурально.
Так само колись і на виступах Stalag 328 я кидався на колючий дріт, рвав його руками, лупив себе, після завершення виступу був увесь у своїй крові та ранах, які ще потім місяць заживали, а сам банально не пам’ятав, як і коли, і, головне, навіщо це робив.
У мене починається якийсь сильний емоційний прилив, розумію, що штормить, є відчуття, що зараз зірве дах, і починаю носитись, рухатись, якось його компенсувати. Що стосується психологічного ефекту на глядача, не думав навіть над таким. Можливо, це не дуже чесно щодо слухачів, але коли на сцені, переживаю своє. Я на 100 % у собі, а не з публікою. По суті, вони просто спостерігають мої емоційні та психологічні бовтанки та ями.
У зал я йду, коли хочу якогось тілесного контакту (у його негативному прояві), штовханини, ударів. Це мене злить і ще більше витягає щось із середини. Часто я теж відповідаю ударами. Це частина грубої та брутальної комунікації нашого виду, так краще і швидше передати всі емоції, які в тебе є.
Емоційна складова дуже важлива, для всіх гуртів. Якщо на тебе не вилили зі сцени порцію власних переживань, значить, сходив послухати mp3 з декораціями. Якщо не згораєш кожного виступу, якщо, виходячи зі сцени, тобі не хочеться померти чи просто лягти в темній кімнаті й дивитися в стелю, ти не виклався на повну.
Переважно, якщо таких концертів підряд багато, я просто перестаю спілкуватися з людьми, не вивожу ще й комунікацію з живими поруч. Стаю дратівливий, злий, нестерпний. Хлопці це розуміють і намагаються мене зайвий раз не рухати. Потім знову сцена, черговий катарсис і я знову на нулі. Здебільшого потім компенсую це алкоголем. Він приглушує все те, що крутиться всередині, і стає легше. Щоправда, коли туриш багато концертів, пити не вийде постійно. Шукаю варіанти розрядки в книгах, музиці дорогою, мовчанні, якщо десь є акваріум, просто подивитися в нього годину.
Чи планував так спершу — ні. Мене просто з часом почало нагрібати дедалі більше й більше. Що більше вникав у ті історії, долі, спогади, то більше я занурювався в це персонально. Усе те накладалося на треш у власному житті, на вагон переживань і болю.
Ніколи не продумую наперед. Усе нереально ситуативно. І залежить на 100 % від власних емоцій, а також від фідбеку залу. Та й не можеш продумати, їдучи, скажімо, на черговий фест чи концерт, де ти вперше, просто не уявляєш, який там зал, публіка, сцена і т. д. Приїжджаєш і розбираєшся на місці. Але досить часто буває, що загальна атмосфера та власні відчуття просто десь на поверхні й усе. І тоді концерт — просто концерт. Ми викладаємось, співаємо, граємо, але без оцих пірнань. Відіграли, вийшли й забули.
На сцені в тебе тільки ти, музика й публіка, котра є реципієнтом усього, що відбувається. Артист — це ніби провідник. Музика сама собою вже містить емоції, інтонації. Тобто ти можеш це пережити, слухаючи запис. На виступі в режимі реального часу все трохи по-іншому, адже виходить, що ви маєте справу з енергіями "тут і зараз". Під ними я не маю на увазі щось абстрактне чи езотеричне, а просто рух. Музикантів, залу, звукові, світлові хвилі та їхню взаємодію. Усе це створює певну "воронку" чи синергію, і тому за відсутності пластики чи руху живий виступ трохи втрачає свій ефект, який чинить на слухача. А для артиста він важливий, і навіть важко сказати, менш чи більш за одержання цього ефекту для слухача. То така от ще одна гармонія у взаємодії між ними, поверх музичної та гармонії всередині колективу.
Для мене особисто сцена — це як театр, де на відміну від кіно все передавання емоцій гіперболізоване. Тут працює так само. Без сумніву, усе, починаючи від самої композиції й завершуючи тим, як це відтворюється й подається на сцені, записі, у відео, фотосесіях і так далі, є частиною особистості чи особистостей, котрі те створюють. Коли я на сцені, я Mother Witch, це я та не я одночасно. З одного боку, то значно більше Я, ніж іноді в житті, з другого боку, це маленька частина тої мене, котрою я є як просто окремо взята людина. Саме тому говорю про те, що на сцені випускаю демонів. Формат сцени або театру, особливо коли ти не граєш роль, а виражаєш частину себе за посередництвом музики чи рухів, ідеальний для того, щоби максимально глибоко осягнути один бік особистості, але, так би мовити, у великому розрізі й із другого боку.
Та все ж таки з часом я доходжу до того, що не потрібно тягнути образи зі сцени в життя й навпаки. Це досить важливий психологічний нюанс. Сцена — це окреме життя, окрема експресія, окрема енергія. Наприклад, якщо говорити про Mother Witch, ми довго ходили під жанровим лейбом "окультний дум". На сцені — це те, що потрібно, тому що краще передає й сенс музики, і текстів, і всього образу проєкту й дає в зал чи навушники цей потік. Там можна розгулятися, влаштувати шабаш. Тому що меж і рамок на сцені знову ж таки нема. У житті все тече трохи по-іншому й потрібно бути дуже акуратним із тим, що несеш у свою повсякденність. Ми всі люди й щоденне життя підпорядковується зовсім іншим законам. Там такі "енергії", назвемо це так, можуть нашкодити, якщо не розуміти, що ти робиш і навіщо. До того ж найперше це змішування відображається на самій експресії під час концертів, шоу, записів. Творчість — це окремий стан. Під нею я маю на увазі все, що відбувається, коли ти робиш музичний продукт. Починаючи від самої музики та текстів, закінчуючи візуальним супроводом і тим, як ви виглядаєте на сцені. Це гра. Спускаючись зі сцени чи виходячи зі студії, ми граємо в інші ігри, там уже й інша роль.
Саме тому пластика — майже ключовий момент для мене на сцені. Як приклад згадуються виступи, де от саме ця фізична експресія залишала найбільший слід у сприйнятті слухачів. Тому що своїм рухом ти випускаєш певну енергію. Яку саме, залежить від твого стану в момент концерту, декорацій, місця, настрою, публіки, звуку. Іноді, наприклад, коли виконавча частина була не такою хорошою, як хотілось би, от ця дія і взаємодія на рівні пластика-енергія-зал виконувала всю роботу й давала той сильний ефект. Звичайно, у найкращий спосіб коктейль спрацьовує за потрібного рівня професіоналізму й виконання, і шоу, експресії.
Mother Witch у цьому плані досить сильно змінювались. Наприклад, перший концерт ми грали в тому самому, у чому зазвичай ходили щодня. Уже другий і наступні якось планувалися й щодо одягу та зовнішнього вигляду. Ще через деякий час мали місце якісь домовленості в плані хореографії на сцені, взаємодії одне з одним та із залом.
Для мене ідеал, коли є здоровий баланс між імпровізацією та підготовкою. Адже щоразу, виходячи на сцену, ти проживаєш якусь емоцію й вона по-іншому в тобі відгукується. Одна й та ж композиція від концерту до концерту особисто для мене як для виконавця може вигравати різними фарбами. Відслідкувати це можна переважно за особистими відчуттями або ж за відгуками публіки. Наприклад, останній концерт на Back To Youth Fest запам’ятався мені реакцією жіночої частини публіки. Уперше за довгий час емоція, котра транслювалася на сцені, була сприйнята не як щось "потойбічне" й сексуальне, а, імовірніше, як певний маніфест, у котрому більше, скажімо, агресії, сили й безсилля водночас.
З іншого боку, знов-таки повертаючись до питання важливості пластики та професіоналізму, коли артист, наприклад, просто сидить за роялем і в його виступі перше відсутнє як таке, ефект усе одно сильний за рахунок професіоналізму. У тому плані, що майстерність виконавця дозволяє йому одним голосом чи інструментом виразити все. І це так само складно, як поставити шоу-програму на 40 осіб балету.
Стосовно натхнення чи запозичення якихось елементів не можу сказати, що це працює саме так у мене: подивився — повторив. Це все еклектика, яка складається з культурного багажу, естетичних уподобань, особистісного й, звісно, взаємодія з власним тілом і емоціями. Тому що ніхто не рухається так, як ти, і ти не рухаєшся, як хтось інший, у момент от цього сценічного екстазу. В умовах того, що шоу не поставлене хореографом і командою, звісно. Я, наприклад, обожнюю танцювальні музичні відео (недавнім дивовижним відкриттям став гурт Jungle), і в принципі люблю танцювати. Усе це якось накопичується, синтезується, тренується й виливається назовні на сцені. У контексті Mother Witch то більше схоже на якийсь шаманський екстаз, наприклад. Думаючи про майбутній другий проєкт, я розумію, що там буде вже щось продуманіше і трохи більше кероване, натхненне тими самими музичними відео, кіно, відеоіграми й бозна-чим іще.
Якщо коротко резюмувати, то відповім цитатою Арістотеля про сенс танцю: "Танець наслідує своїми ритмічними рухами характери, пристрасті та звичаї і втілює невидиму думку".
Можливо, іноді виконавці вибирають більш протоптану стежечку — просто або майже просто постояти з мікрофоном тощо чи хоча б не робити ніяких, так би мовити, "різких" та неочікуваних рухів — тому, що не хочуть/бояться здатися несерйозними/смішними/дивними. Особливо, коли їхня творчість не виключно іронічна. Але хіба рідко щось хоча б відносно нове й оригінальне спершу викликало хвилю несприйняття?
Принаймні виглядає, ніби цю думку підтверджує розповідь нашого наступного героя — Євгена Гордєєва — про появу його візуального образу як фронтмена Курсу валют, який, у принципі, навіть отримав першу дозу мікрохейту від свого ком’юніті, у котрому побутує образ серйозного музиканта, що статично стоїть за апаратом, а не якось "соромно" поводиться на сцені. Він сам зазначає, що як фронтмен рухається манірно, іноді провокативно. А окремі рухи частково придивився в людей із ментальними особливостями, тому що побачив у них певну естетику.
Перформативність важлива у вигляді шаманської контрольованої дурості. Бажаний ефект — розгубленість пересічного спостерігача. У сприйняттєвому ступорі відбувається все найважливіше, а саме — сприйняттєвий зсув.
У моїм випадку це також не про якийсь зазделегідь розроблений складний фінт, а, імовірніше, власну потребу в танцювально-перформативних покручах як методі взаємодії з акцентовано танцювальною музикою.
Досвід образоутворень — частіше як гра прибацаних випадковостей: десь щось поведінкове підгледів, десь шмот наколядував. Є бачення певного сетингу (обстановки, оточення, у яких відбуваються події певного художнього твору — ред.), повітря, у якому "живе" ліричний герой. Сетинг частково опирається на реальний контекст (місто Дніпро, клуб "Модуль" тощо), але цікавіше користуватися реальністю як сировиною для естетської гри.
Образ — це сукупність власного і привласненого життєвого, стосункового, слухацього, мистецько-спостерігацького, враховує зовнішню фактуру виконавця, вокальну спроможність. Якщо все вищезгадане працює на збочену насолоду сприйняттєвого зсуву й виглядає-звучить переконливо, можна жить.
Сенс (ціль-мета-завдання-довіряю-укф) гри — легалізувати клубну культуру в мізках консервативно налаштованих співгромадян. Регулярно чую фідбеки на кшталт "ніколи не толерував електронний туц-туц, не танцював, аж раптом потрапив на такий-то фестиваль, почув Курс і тут понеслась". Піддослідний (-на) долучається до контрольованої дурості, надихаючись покручами умовного Гордєєва. Для того, аби потрапити на фестиваль до електорату, треба ризикнути виповзанням із клубного середовища до патентованих майстрів співу ротовою порожниною. Глорі ор шейм. Крок у безодню.
Клубна культура неілюзорно нагадує первісні ритуальні танці. Ціль-мета-завдання — трасцендентний досвід, тимчасова втеча від реальності, урбан-аскеза, перезавантаження. Класичне бухе кабацьке єднання під час цього — відсутнє. Єдиний спільний знаменник — позбавлений людяності мілітарний ритм. Рейв — це тоталітарний біт зі сцени та скупчення вільних одиниць під сценою.
Елементи перформансу оточують скрізь і всюди. Від дядечка, який проголошує пришестя молока вранці на спальний район: "Мо-ло-КО-о-о!" (не кричить — співає). До якихось вирваних із контексту уламків реплік, маячні міських божевільних. Будь-що. Тобто всюди, де виникає магія глюку матриці. Сам активую режим перформансу або у вкрай комфортній компанії однодумців, або від нудьги десь у казенних домах. Власне, перемога над нудьгою — достатня мотивація клеїти дурня.
Підтвердити досить важливу роль перформативної складової можна і прикладом концертної діяльності post-black metal гурту Пуща. Адже, окрім, власне, музики, це саме те, що відзначає переважна більшість відвідувачів лайвів проєкту, через що радять друзям та знайомим теж їх відвідати та й самі повертаються знову.
Кожен виступ Пущі — по-своєму новий і унікальний найперше якраз своєю візуальною частиною. Вокалістка Сейра щоразу створює новий образ за допомогою власноруч (принаймні такі розповіді можна почути від людей десь під сценою перед її виступом) зібраних костюмів: від бально-весільних суконь та підборів, солдатської форми хакі до мінімального тілесного одягу разом із певними "декораціями".
Інші учасники гурту зізнаються, що перформативна частина для них фактично така ж несподіванка, як і для всіх. Сейра знайшла цей спосіб подачі, вони його в принципі ніяк не режисують та й особливо не обговорюють. І поки сама Сейра від пояснень утримується, нічого не залишається, окрім того, як спробувати розібрати та зрозуміти ці образи збоку.
Хоч від кожного її виходу на сцену й загалом виправдано чекають чогось раніше небаченого, можна простежити певну подібність усіх перформансів. Звісно, це стилістика й манера, деякі характерні рухи, та мова не про це. Хоч у поодиноких інтерв’ю гурт і губиться в описі своєї концепції, напевно, саме з цієї візуалки найбільше її й можна спробувати зчитати. Образ Сейри видається людською або принаймні людиноподібною істотою, що блукає пущею — чимось темним, але природним / ховається в ній, приречена на довічну залежність від обставин, від яких вона пручається, але змінити не може, бо заплутана в них, мов у чіпкій павутині. Така собі фаталістичність. Це то ланцюги, то покривала, якими вона замотана, то мотузки, за які прив’язана як маріонетка й може рухатися рівно настільки, наскільки вони допускають. Це завжди прикрите обличчя, тому що образ відсторонений, узагальнений і не має за мету показати якусь конкретну особистість. Це щиро-істеричні спроби виборсатись. Це врешті-решт відображення жаху перед їхньою владою над тою ж таки людською істотою.
При цьому Сейра не боїться поводитись досить непередбачувано, виглядати дивакувато, іноді від своїх же різких рухів навіть трішки незграбно, плутаючись у мікрофонних шнурах, але, що все компенсує, таки, мабуть, емоційно щиро. Сидіти на сцені — то сидіти, лежати — то лежати, повзати — то повзати, можна й під сценою, якщо треба, раптово зриватись і бігти до людей.
Отже, іноді невербальні засоби можуть розповісти не менше, ніж слова, або й більше, зокрема й у музиці, особливо в плані емоцій. Поведінка під час виконання — додаткова можливість зануритися в художній образ, перевтілитися в нього, прожити його історію, а може, і свою. Не обов’язково грати щось фолькової тематики, щоби звернутися до синкретизму чи мистецької ритуальності. Іноді, коли це вписується в концепцію, можливо, не варто "боятися" підсилювати свою музичну творчість формою подачі, запозиченою із суміжних видів художньої діяльності, зокрема театральної. Навіть загостривши, довівши до максимуму чи й гіперболізувавши її елементи. Бо що ж тоді таке мистецтво?
1914 у соцмережах:
https://x1914x.bandcamp.com
https://www.facebook.com/1914band
https://www.youtube.com/channel/UCIi5hWkPUWkWUXRN7KDKQiA
https://www.instagram.com/1914_official/
https://soundcloud.com/1914band
Mother Witch:
https://motherwitch.bandcamp.com/
https://www.facebook.com/motherwitchband
https://www.instagram.com/motherwitchband/?utm_medium=copy_link
Kurs Valüt:
https://kursvalut.bandcamp.com/
https://soundcloud.com/kursvalut
https://www.facebook.com/gurtkursvalut/
https://www.instagram.com/kursvalutband/
pušča:
https://www.instagram.com/pusca_band/
https://pusca-band.bandcamp.com/
https://soundcloud.com/pusca_band/
Обкладинка — фото Юрія Грязнова.
