У шароварах та із сопілкою в руках. Процес деградації української народної музики

Українська народна музика у своєму жанровому розмаїтті поставала протягом багатьох років, створюючи власний, унікальний стиль звучання та виконання. Беручи найкраще від побуту та життя українського народу, використовуючи місцевий колорит окремих регіонів, своєрідні інструменти та діалекти, вдалося зрости надзвичайно яскравому представнику світового музичного мистецтва. Зараз же наша музика охоплює фактично всі варіації музичної майстерності — народну і професійну, класичну й популярну музику.

Але не все так позитивно, як можна подумати спершу. Попри значні кроки в розвитку сучасної української музики, у нас залишився значний шрам на тілі, радянське нашарування, яке глибоко в’їлось у мізки не лише іноземців, а й головне — наших земляків. Народна музика для багатьох стала чимось нудним та старечим, бо почала асоціюватися з одним терміном, про який ми поговоримо нижче.

Шароварщина: наша й іноземна

Шароварщина — термін, що позначає псевдоукраїнську культуру низької якості. Спекулюючи українськими національними мотивами, шароварщина створює хибний образ України, спотворивши його, підмінивши суть національних ідей певними зовнішніми атрибутами, як-то козак, вареники, сало, ті самі шаровари.

Варто зазначити, що шароварщина присутня не лише в нашій культурі. Більшість націй зазнають спрощення в очах іноземців, отримавши найдоступніший образ для сприйняття, який одразу вимальовується у свідомості, а також вкладається в кілька речень. За такі процеси можна дякувати багатьом чинникам, та насамперед — масовій попкультурі та пропаганді.

Людині притаманне спрощування багатьох речей навколо, тож логічно, що висвітлення десятків культур та національностей, які роками накопичували свою унікальність та самобутність, у результаті зводяться до кількох речень чи пари абзаців. Натомість тисячі кінофільмів та книг, пісень та музичних творів лише закріплюють певні стереотипи. Усі ми чули та бачили італійських гангстерів макаронників у кіно, читали про аристократичних британців із чашкою чаю в руках. Однак музика відіграє в стереотипізації чи не найважливішу роль. В’їдливі мотиви не виходять із голови днями, пісні западають у серце.

Сучасні стереотипи про українців

Джерела та причини появи шароварщини

Значна кількість людей стверджує, що слово "шароварщина" бере свій початок від Бориса Шарварка, радянського режисера, який дуже часто використовував спрощені національні образи та стереотипи у своїх театральних виставах, але та сама шароварщина почала з’являтись значно раніше, у кінці XIX століття.

Тоді український театр, а з ним і музичне мистецтво, почали повільно змінюватись. Під час хвилі національного піднесення та розвитку театрального мистецтва в Україні постає новий стиль демонстрації української дійсності, що брав певні епізоди з життя козаків, творів Котляревського та інших класиків, селянського побуту.

Аматорський театр початку XIX століття зіграв дуже поганий жарт для всієї української культури. Молоді трупи, демонструючи у своїх виступах базарні фарси замість справжньої української драматургії, з часом настільки перегнули палку, що просто викривили певну частину театрального мистецтва. Як це б іронічно не було, та такі вистави спершу отримували більше похвали та овацій, аніж п’єси Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого.

Новостворені хореографічні композиції, театральні вистави, різноманітні постановки, що базувались на народних мотивах отримують новий музичний акомпанемент, що відповідає їхньому наповненню. Варто розуміти, що музика є об’єднуючим елементом шароварної діяльності. Чого вартий гопачок без веселої мелодії, сумна п’єса про любов без конкретного акомпанементу?

Зразок автентичної старовинної козацької думи

Про негативний вплив такого плоского побутовизму та примітивщини починають говорити ще у XX столітті. Такі визначні постаті, як Симон Петлюра, Іван Франко, Леся Українка зазначають, що вищезгадана демонстрація українськості несе дуже негативний вплив, "притупляючий" характер. Це стосується всіх складових п’єс та вистав, від танців до музики.

Та все ж, перші кроки в сторону протошароварщини не були фатальними. Українські корифеї, наприклад, дотримувались чітких норм, використовуючи автентичні костюми та прикраси, вкладаючись у реалістичні декорації, тож це було радше етнографізмом, близьким до дійсності.

У Радянському Союзі театральна сцена, а за нею й музичне мистецтво, знову наповнилось постановками класичних творів XIX століття, автори яких почали шукати нові форми творчості, тож згодом усе популярнішим ставав термін "перелицювання", аж до 1934 року, доки в культурі не закріпився соцреалізм.

Перелицювання — буквально переробляння по-новому, процес надання іншого вигляду, через пародіювання старого. Десятки різноманітних шоу-груп продовжили видозмінювати структуру театральних дійств, через що були гостро критикованими тими ж корифеями українського театру. Дослідники стверджують, що цензура не допускала на сцену постановки, що стосувалися життя інтелігенції, концентруючись на дуже простих темах, роблячи вистави хлопськими та сільськими.

Музична шароварщина

Попри те, що шароварщина бере свій початок у театральному мистецтві, саме музика й зазнала найбільшого видозмінення.

Ознаки шароварної музики чудово визначені в матеріалі Cultprostir.

• Заміна народного співу невеликим гуртом, на хор із 200 осіб, під чітким керівництвом диригента; перехід від близького для слухача звуку та незначної вібрації голосу до розлогого заспіву солістів хору.
• Поєднання двох видів співу — народного (дихання черевом) та академічного (грудне виконання).
• Наявність у виконанні гармонізації (акордовий акомпанемент до рядка чи мелодії) та голосоведення (рух голосів у багатоголосому музичному творі).
• Поєднання традиційних українських інструментів (ліра, цимбали, кобза) та академічних (сопілка, бандура, баян).
• Чітка, витончена композиція, тривалістю від трьох хвилин та більше, з наявною кульмінацією та фіналом, що непритаманно народному виконанню.
• Зазвичай виконуються пісні жартівливого характеру, любовні чи історичні пісні, що годяться для обробки. Обираються пісні без регіональних особливостей чи етнічних родзинок, такі найкраще годяться для видовища та акустики великого залу.

Варто зазначити, що називати сценічні танці та хорові пісні "народними" є грубою помилкою. Як ми вже дізнались, такі види мистецтва лише віддалено базуються на справжніх народних мотивах, та, фактично, являють собою типовий радянський гіперболізм, наближення до маршового звучання. Коректніше такі співи називати академічними. Апогеєм політики спрощення став Харківський заслужений академічний народний хор України імені Григорія Верьовки, 1943 року заснування.

Для чого влада СРСР так спотворювала наше мистецтво? Бо в Радянському Союзі була гостра потреба продемонструвати всьому світу, що культура держав-учасниць союзу живе та квітне, хоча насправді вона повільно задихалася. Виконувалась вітринна функція, не більше. Водночас для самих учасників союзу це трактувалось, як підтримка національних особливостей та культури, щоби не підбурювати народ до жодних проявів націоналізму. Методом керівництва СРСР було забрати гострі кути в народній автентиці, позбутись колориту та самобутності, підігнати все під один, загальнодержавний стиль співу та виконання.

Також є думка, що термін "шароварщина" з’являється після садистського розстрілу кобзарів у Харкові, на з’їзді народних співців Радянської України. Після убивства справжніх носіїв культури, на заміну їм прийшла примітивщина. Попри ліричність цієї версії, сам розстріл кобзарів багато науковців ставлять під сумнів. Справжньою причиною зникнення лірників варто вважати колективізацію, впровадження паспортів із неможливістю подорожей, Голодомор, штрафи за жебрацький спосіб життя.

Дійшло до того, що в СРСР використовували не автентичну бандуру, гадалось би, чи не найбільш український музичний інструмент, а так звану "київську", що мала в собі повністю хроматизований інструмент. Попри критику зі сторони професійних бандуристів, інструмент, створений Олександром Корнієвським, прижився в музикантів, настільки, що навіть зараз більшість митців грають саме на "київській" концертній бандурі. Цей інструмент став одним із багатьох, які використовувала радянська влада для монополізації та підкорення української культури.

Варто зазначити, що дійсно "українська музика" перейшла в інші жанри. Тепер почути народні мотиви можна було в джазових композиціях Ігоря Хоми, про які ми оповідали в нашому матеріалі про історію українського джазу, чи у фанкових композиціях десятків вокально-інструментальних ансамблів, піснях Яремчука чи Івасюка. Артистам вдавалось дуже вправно об’єднувати народні мотиви та тогочасні культурні віяння, навіть робити кавери на українську класику. До речі, український фанк радянського часу теж є дуже цікавим жанровим представником українською музики, з яким варто ознайомитись.

Таким чином можна виділити кілька причин появи шароварщини:

• • Некомпетентність перших театральних виконавців
• • Неправильний вектор розвитку музичного та театрального мистецтва
• • Гніт СРСР, штучне спрощення музики, репресії щодо музикантів.
• • Монополізація розвитку музичного мистецтва

Шароварщина сьогодні

Радянський репертуар так сильно укріпився у свідомості наших людей, що повільно перейшов у інші сфери життя. Тепер шароварщину можна зустріти у сфері маркетингу, ресторації. Комерціалізація з часів незалежності не лише підтримала на плаву існування цього феномена, а і збільшила його в геометричній прогресії. Деякі виконавці, такі як Михайло Поплавський чи Ірина Федишин, і далі продовжують свої концерти з відповідною музикою, а такі відомі шоу, як той же "Квартал-95", будують на шароварщині свої сюжети. Знімаються фільми "Скажене весілля" та серіали на кшталт "Великих вуйок", де глядачам пропонують спостерігати за, як їх зображають,  тупими гуцулами та хохлами.

Народно-академічні хори та попсові шароварні виконавці й надалі виконують свою музику. Кожен із нас може самостійно скласти думку щодо цього. Важко заперечувати, що попри підтексти, які несуть у собі ті ж виступи хору Верьовки, це надзвичайна праця великої кількості артистів, що роками вивчають виконання своїх партій. Однак, будемо сподіватись, що цей вид музичного мистецтва буде повільно відходити в небуття.

Сьогодні існує безліч музикантів, що можуть продемонструвати справжню українську етномузику, тож нам варто підтримувати їх. Бурдон, ДахаБраха, Dakh Daughters, Фолькнери — це все чудові гурти, про які треба говорити, бо вони не бояться грати справжню етномузику, експериментувати, демонструвати щось нове. Нам потрібно повільно відходити від шароварної традиції, відмовлятися від стереотипів, нав’язаних нам ворожим режимом, підтримуючи нових етновиконавців.

Обкладинка - фото Костянтина Ступака з Pexels