Джон Саліван Двайт: Історія першого музичного критика США

Один з найвпливовіших музичних журналістів, що знайомив американців із європейською класичною музикою, але не забував писати і про своїх, зараз не надто відомий. Виправляємо це, а заразом подивимося, як змінилася за майже два століття музична критика.

Незалежна Україна не знала часів, коли б у нас не виходила критика — літературна, музична, мистецька чи яка заманеться. Всі огляди, коментарі, хвалебні й розносні, до яких звикли ми сучасні й наші попередники, поставали як жанри поступово. Витоки цієї діяльності небайдужих до мистецтва людей знайти не складно, а тому варто. Але всіх критиків, мабуть, об’єднує певна недооціненість — ми мало що знаємо про них, а наявні свідчення їхнього життя й праці доходять до невеликої кількості зацікавлених у дуже стислій формі, нерідко з великими пробілами, хоча внесок деяких з них в історію культури є вкрай важливим. Такими є і надбання Джона Салівана Двайта — людини-оплоту американської музичної критики, чиє слово свого часу мало велику вагу на цьому поприщі. Саме про його фірмовий стиль розмірковуємо у цьому матеріалі.

Джон Саліван Двайт (1813-1893)
Перший впливовий американський музичний критик

Засновник "Музичного журналу Двайта" (ориг. "Dwight’s Journal of Music, A Paper of Art and Literature") Джон Саліван Двайт був відомою та поважною людиною у тогочасному Бостоні, адже саме його періодика була одним із найвпливовіших та найперших музичних видань на території США взагалі. З виникненням цього ЗМІ у 1852-му, Бостону присвоїли статус просвітницького музичного центру, тоді як Нью-Йорк вважався столицею живої музики.

Джон С. Двайт був єдиним редактором свого журналу й автором більшості матеріалів, що там друкувалися, а сили на все черпав із безумовної любові до музики, але однозначно взаємної — природа наділила його гарним слухом. Завдяки цьому сам Двайт легко опанував флейту та фортепіано. Також значну роль у створенні видання відіграли амбіції видавця, адже на паперових сторінках постала справжня професійна аналітична журналістика, фундаментом для якої слугували благородні наміри:

"Ця газета буде не органом якоїсь школи чи класу, але органом того, що ми називаємо "музичним рухом" у нашій країні, органом великої любові до глибокої та справжньої музики, який слугуватиме для обізнаності в останній, адже музика, найперше серед інших видів мистецтва, тісно пов’язана із правдою людського життя та долею. Ми робитимемо акцент на критиці класичної музики та вказуватимемо на її красу та значення, але без педантичної упередженості, оскільки незмінне завжди потрібно протиставляти ефемерному. Але також цей орган матиме за прагнення розпізнавати все хороше, що є в стилях простіших, популярних або сучасних…"

Ці слова демонструють намір Двайта приділяти увагу не лише виступам симфонічних оркестрів та великим виконавцям опер, але й так званим "бендам", які набували популярності в часи діяльності журналіста. Тобто за увагу Джона Салівана змагалося чимало різних видів мистецтва, тоді як його завданням було вміло розставити пріоритети. Окрім цього, він визначав собі й масштабніші завдання, наприклад, не багато й не мало, — виховати смак в американців:

"Аби культивувати смак — зерно має бути посіяне рано. Щось більше за загальну освіту є необхідним. Любов до музики, навіть класичної, не зовсім, як багато хто думає, набувається з часом, але є (ред. — умисне) навіяною."

Тобто один із засновників традиційної критики припустив, що цілком природньо взяти таку ініціативу у свої руки, і багато хто з його послідовників, так само як і сучасників, розділяли цей підхід як єдиний правильний. До того ж Двайт заручився підтримкою Гарвардської Музичної Асоціації (Harvard Musical Association), що вже змінювало ситуацію з одним воїном на неораному полі несмаку й хаосу. Але чи можна досі вважати, що сучасна критика продовжує традицію виховання смаку читачів?

Насамперед варто звернути увагу на те, що в критиці того часу є манера писати від неспокійної душі, а тому публікації Джона Салівана нерідко нагадують маніфест любові до музичних композицій, яку він хоче розбудити в усіх. Але, зауважимо, ця любов повністю раціоналізована — він чітко пояснює, чому саме цей твір має таку силу, вражає чи не всіх. Саме це, можливо, не дозволяло йому писати про щось менш вартісне, пересічне, бо внутрішній цензор не міг змусити Двайта охолонути — він часто був збурений, або зачарований (і також завжди бідний, але про це трохи нижче).

Нині ж маємо протилежну ситуацію — слухач має надто великий вибір та прямий вплив на медіа, а тому сам формує повістку для видання, а не чекає поки якийсь сучасний "двайтоподібний" порадить опус на свій смак. Тобто, якщо резюмувати, все виглядає так, що музичні критики виконують свою роботу, але вже на замовлення аудиторії, вони продовжують підмічати добре чи погане, якісне та неякісне, але в тих виконавцях, які цікаві не обов’язково їм самим. Це значно ускладнило процес виховання смаку, якщо не сказати, що унеможливило його.

Один з випусків журналу, більше їх доступно на сайті archive.org

Також, до теми різниці між критикою "їхньою" та нашою, варто сказати і про певну націоцентричність, що була притаманна Двайтові — він, передовсім, хотів зробити освіченими американців, і передбачав свій журнал для них, говорячи про "музичний рух нашої країни". Для цього він також підтримував зв’язки з авторами з інших країн, робив переклади та адаптації різних іншомовних текстів, аби потенційне збагачення читача було всеохопним. До речі, перший переклад англійською відомого всьому світові різдвяного гімну "O Holy Night" з французької зробив саме герой нашої статті.

Що стосується сучасної критики, то їй фокус на нації притаманний, мабуть, у зовсім невеликій мірі, оскільки глобалізація, пов’язана з появою інтернету, вдарила по всьому. Подібне чітке спрямування тепер характеризує лише деякі медіа, і нині з одного джерела "виховуватися" можуть всі. На Неформаті ж, наприклад, ця ціль досягається навпаки — ми частково перекладаємо власні матеріали англійською, з метою внесення нашої музичної історії до світового дискурсу. Це яскраво промовляє про зміни, що відбулися у світі, тож не дивно, що деякі з міркувань Двайта втратили актуальність, як, наприклад, його сприйняття музики у вигляді "консервативного елементу", побудованого на порядку:

"Мистецтво, а особливо Музика, це справжній консервативний елемент, в якому Свобода та Порядок повністю закарбовані та просякнуті одне одним. Вільні люди мають бути ритмічно освіченими, в цілковитому тоні та характері їхнього повсякденного життя; мають бути навчені інстинктам ритму та гармонії, аби самим відповідати свободі."

Це можна пояснити тим, що він жив у часи, коли слово "музика" писали з великої літери, і це шанобливе ставлення робило нашу, вже тепер, буденність їхнім святом тоді. Відтоді, бачимо, як із цієї цитати свобода вийшла на перший план і дозволила усе, навіть відхилити згаданий порядок — це стосується як самих форм музики, так і форм її критики, оскільки нинішня варіативність дозволяє як коротку суб’єктивну замітку, так і класичну рецензію на твір. Це призвело до того, що у 21-му столітті ведуться розмови про нову функцію ЗМІ — "ліквідації хаосу".

Зі спільного з критикою Двайта та його сучасників, що ми досі спостерігаємо в описуваному жанрі, залишилася мова. Недарма рецензія вважається художньо-аналітичним жанром — у ній і досі активно використовується високе метафоричне мовлення та літературні художні засоби, від самого початку існування.

Також спільними, крізь століття, лишаються проблеми подібних видань. Австрійський композитор Генрі Герц (Henri Herz), який гастролював Америкою у 19 столітті, писав: "у Бостоні люблять класичну музику, але не люблять за неї платити". Якщо так говорили про музику — про задоволення, доступне кожному, хто мав гроші, то що вже казати про періодику? Журнал Двайта був і не про задоволення у звичному сенсі, і не про доступність, оскільки частка грамотних людей всього світу становила менше 30%. Та все одно видання мало постійних підписників, які зараз вже називалися б патронами, а також співпрацювало з рекламодавцями, за що щорічно отримувало 120 доларів.

Звісно, цього критично не вистачало, але це був стабільний прибуток, на який принаймні можна було розраховувати. Як вже було згадано, кінець життя Двайта був дуже бідним, як, мабуть, і більша частина його діяльності. Це підтверджує листування Джона з поетами та письменниками, яким платив за публікацію їхніх творів на сторінках свого видання. Також з листів стає відомо про "вигорання" Двайта, про яке тоді ще не говорили так багато, та його все одно переживали представники творчих професій.

Джордж Саліван Двайт присвятив своєму дітищу майже 30 років, а журналістиці загалом — ще більше, оскільки він був дописувачем легендарного The Dial та інших американських видань. Всього про цю невтомну постать, звісно, не написати, але вважатимемо цінною і спробу окреслити його досягнення на поприщі, яке досі живе й розвивається, зокрема, на наших сторінках.

Пишучи про Двайта, доречно зважати саме на його внесок, а не на його фактичний вплив, адже останній дуже важко відчути стільки років потому, він губиться у змінах форм та традицій. А от внесок може бути великим та вражаючим, і крізь роки повідомляти нам про діяльність, яка виховувала, збуджувала, викликала повагу та зацікавленість.

Переклад оригінальних цитат — Єлизавета Джулай
Джерела: John Sullivan Dwight: Brook-farmer, editor, and critic of music; a biography. Cooke, George Willis, 1848-1923