Марʼян Пиріжок (Пиріг і Батіг): Мене лякає повторність історії
У цій розмові ви дізнаєтеся про популяризацію української мови та творчості поетів Розстріляного відродження, активізацію проєкту Пиріг і Батіг у нас і за кордоном, плани та роздуми Марʼяна Пиріжка, його художню творчість і ще багато іншого.
13 січня в київському Будинку кіно відбувся перший великий концерт львівського етно-музично-поетичного проєкту Пиріг і Батіг. Послухати майже чотиригодинну програму із двох відділень — "Замордовані кацапом", співаний меморіал до поетів Розстріляного відродження, та обрядово-сакральну мандрівку українськими колядками — зібралось чимало, півтисячний зал був повним. Анаід Агаджанова переконана, що Пиріг і Батіг у 2023 році стане одним із головних культурних відкриттів для українців. Перевіримо, чи справдиться передбачення, і публікуємо інтервʼю з лідером колективу Марʼяном Пиріжком.
Проєкт, заснований на початку 2020 року у Львові художником і музикантом Марʼяном Пирогом, добре знайомий поціновувачам етномузики та екстравагантних переосмислень поетичної класики, до того ж сам Мар’ян із 2011 року відомий як лідер ГИЧ оркестру. «Батіг» у назві, за задумом артистів, виступає «артефактом драматичного минулого" та демонструє трансформацію уявлень про український культурний спадок від карального до просвітницького. Романтична опірність, кріпацька готика, шляхетна скромність та камерна містерійність — так описують Пиріг і Батіг культурологи та критики.
— Пиріг і Батіг рідко де можна було почути наживо за межами Львова, аж раптом наприкінці 2022 ви відкатали імпровізований мінітур по Європі — зіграли концерти в Ісландії, Німеччині, наважились на перший великий сольник у Києві та анонсували чимало виступів по Україні. Розкажи, із чим повʼязана така радикальна зміна ритму, і про перший досвід за кордоном.
— Це сталось дійсно раптово, і бачиш, у тому й суть, що Пиріг і Батіг — не гурт, а проєкт, ми не всі були в змозі поїхати за кордон, грали там у дещо урізаному складі. Як говориться, довжина батога є нестабільною. Так трапилось, що в Берлін нас покликали втрьох, а до Ісландії поїхали лише ми вдвох із Лесиком (Лесик Omodada). Причому він не був у нашому проєкті загальному, з яким ми, до прикладу, сьогодні тут, але, сподіваюсь, не буде проти, якщо я озвучу, що він тепер теж частина Пирога й Батога.
Фото Мар’яна й Лесика з поїздки
Ми поїхали грати в Берліні тільки один концерт, але зіграли два, в Ісландію їхали грати один, а зіграли три. Так воно в нас по наростаючій ішло й дуже багато вражень, які я ще толком не встиг для себе усвідомити. Ці набування відразу із поверненням проросли в процес роботи, і зараз не хочеться сповільнюватись. Просто є твої труда і їх треба перти вперед.
Якщо сказати, як воно все відбулось, простими словами — дуже круто. Відбулось багато знайомств, попри те, що в мене є один трошки мінус — я не дуже володію англійською мовою, а вона розповсюджена: і в Ісландії всі спілкуються англійською, і в Берліні з англійською теж можна дати собі раду, але з допомогою побратимів, які були поруч, усе ретранслювалось і перекладалось.
В Ісландії я розповідав про події, які відбуваються в Україні, зокрема про те, що ми кенселимо російську культуру, бо російська культура вбивала українську культуру, вбивала і вбиває українських людей. Водночас розповідали і про фонд Musician defence Ukraine, який допомагає музикантам у ЗСУ.
Був один момент, коли ми зі сцени сказали: "Просто зараз наші побратими вбивають ворогів, поки ми для вас співаємо українську коляду, аби ви то сі знали", і люди на це дуже приємно зреагували. Казали: "Блін, мало хто так може говорити! Тому ми шануємо те, як ви шануєте свій край". Мені дуже сподобалось таке визначення.
У 2022 Ukraïner опублікували до Дня Незалежності відео "Танго смерті", зараз у нього вже сто тисяч переглядів на ютубі. Приспів "Смерть загострила косу, не встига за ЗСУ" — один із головних музичних мемів воєнного часу. Поза тим Пиріг і Батіг свою творчість визначають як дослідження української поетики та музичну модернізацію творчості несправедливо забутих поетів, особливо тих, кому проукраїнські погляди вартували життя.
— Творити не шароварний та патріотичний контент в українських реаліях і до 13-го року було на межі сподвижництва, а намагання популяризувати поезію класиків майже утопічне. Між першими виступами ГИЧ оркестру та повним залом на Пиріг і Батіг сьогодні — понад десять років того, що називається "тихою невтомною працею", яка лише тепер, на першу річницю великої війни, почала викликати інтерес аудиторії. Які твої відчуття?
— Як ти знаєш, я вже дуже тривалий час займаюсь, як би це парадоксально не звучало, популяризацією української мови. Усі практики, у яких я брав участь, були заточені на це, понад десять років я популяризував мову своєї країни у своїй країні. І той період, який називався "лагідною українізацією", вочевидь, уже закінчився, лагідність та ніжність випаровується, і зараз я перейшов до таких, скажімо, нахабніших способів ретрансляції.
— Почуваєшся впевненіше?
— Так, впевненіше. Нема потреби в якихось солодких аргументаціях, та й радше ракурс їх сприйняття змінився радикально. Згрубша, ми працюємо з певним історичним і культурним спадком, і тому те, що ти робиш сьогодні, усе рівно перекидаєш і на майбутнє, аби ми більше не забували. Таким чином вибудовується і сьогодення, і лишається щось у спадок. Дуже хочеться лишити себе теж у майбутньому. Це свого роду амбіція — орієнтуючись на тих авторів, яких ми транслюємо, хотіти теж лишитися в історичному й культурному контексті.
Мар’ян записав кілька прямих ефірів у серії "Промова про Мову"
— Як людина, що 10 років відкривала українцям Україну, цього року яку Україну або що українського відкрив для себе ти?
— Я відкрив для себе таке явище як Збройні Сили України.
Як колишній військовослужбовець, який проходив службу з 1999 по 2001 рік і бачив, як виглядало тоді наше військо, і як воно виглядає зараз — це не до порівняння. Навіть небо й земля мені на язику ніби не крутяться, тому що відстань між небом і землею занадто коротка, це слабкувато, коли йдеться про таку серйозну далечінь. Я навіть ніколи не думав, що буду захоплюватись чимось настільки мілітаристичним, але це дійсно боги і я в захваті від того, що в нашої країни є така скажена армія. Реально, її можна назвати скаженою, ці люди, які в перші тижні, коли в нас ще не було стільки озброєння, скільки є зараз, зуміли дати настільки крутий опір, що від цього просто шуба завертається.
— На превеликий жаль, через те, що в нас не було достатньо необхідного озброєння, ми заплатили дуже велику ціну і, на жаль, продовжуємо її платити щодня. Й оця злість, яка в нас є, ця лють, наскільки вона контрольована? У тебе немає страху, що пережите може взяти над нами гору?
— Ні, вона достатньо контрольована й досить давня, просто ми всі пізнали її тільки зараз. Знову ж таки, враховуючи матеріал, з яким я працюю, звертаємось до наших убитих розстріляних поетів, читаємо їхні життєписи, їхні твори. Можна зацитувати Стуса: "Господи, гніву пречистого благаю — не май за зле", тобто цей гнів — він пречистий і лють ця праведна, тому вона й не може вийти з-під контролю. Вийти з-під контролю може ненависть, бо в пориві ненависті чи якоїсь злості можна щось утнути.
— І саме це ми бачимо з поведінки нашого ворога — на що здатні люди, одержимі сліпою ненавистю.
— Так, дійсно, це люди, які вже навіть не знають, що їм втрачати, а ми знаємо, що ми вже втратили й що ми можемо втратити, тому це дуже контрольовано. Я би навіть сказав, що ця лють дуже вишукана і я в ній кохаюсь, а не просто лютую. Я просуваю її вперед разом із цим гнівом, тому що це все во імʼя справедливості. І допоки не станеться справедливість, ми будемо продукувати цю лють і цей гнів.
Мар'ян Пиріг у гостях у Суспільного
— Схоже, що майбутнє наше післяпереможне післявоєнне тебе не лякає?
— Мене лякає повторність історії. Я переживаю, аби вона знову не повторилась — зросійщення нашого краю, засилля російських наративів. Для мене перемога настане не лише після повернення всіх окупованих злим сусідом територій, включно з Кримом.
Я маю на увазі, що росія як держава-терорист має розпастись, і я переживаю щодо цього, аби це сталося якнайшвидше й на якомога дрібніші частинки, і хай вони себе вже зжеруть зсередини. Але я б дуже не хотів, щоб у наш край повернулася якась оця їхня бацила. Я просто вже не можу терпіти її присутність у будь-якому прояві — у культурному, академічному, класичному, у літературному, поетичному, у розмовному — у жодному. У будь-якій обгортці вона мені остогидла, і набридла багатьом побратимам моїм, і посестрам теж. Я сподіваюсь, що таких свідомих людей ставатиме більше, бо згрубша майже рік триває війна, і мене дивують і лякають саме ті люди, які досі не збагнули причинно-наслідкових звʼязків подій.
— І найболючіше те, що кожного дня із кожною звісткою про загиблих воїнів часом страшно від думки, що жити після перемоги просто не буде з ким.
— Так, люди гинуть, але я щодо цього вже не боюсь, бо варто зовсім трішечки повернутись у минуле, нехай на 100 років. Я беру цей період, бо зараз працюю з матеріалами про поетів, розстріляних під час радянської окупації, (давайте її, до речі, теж називати правдивим словом). Так от, вертаючись на сто років назад — там цей же ворог просто нищив людей, а враховуючи, що до цього була російська імперія, скільки вони знищили людей?
Я думаю, що коли ми вже піднімаємо питання пам'яті тих людей, які загинули за ці 100 років, то головне — дати натяк про те, що історію не можна забувати, це не те, що можна відкладати на роки, бо воно затирається і я переживаю, аби це споконвічне зло, яке постійно хоче тут шпортатись, знову не вернулось і не почало тут нишпоритись та диктувати свої недолугі умови.
Повне відео з київського концерту "Замордовані кацапом"
— До речі, щодо споконвічного зла, програма, яку ви сьогодні граєте, складається із "Замордованих кацапом" і колядок — це нагадування про те, що наші землі сусідствували і знавали життя при різних імперіях не просто до того, як це стало мейнстрімом, а задовго до того, як на Мордорщині хтось бодай на двох ногах почав ходити. Наша боротьба за незалежність, наша жага до свободи почалась у глибоко прадавні часи і, можливо, саме тому наше марвелівське сьогодення виглядає настільки епічно?
— Мені приємно про таке думати, це наш ренесанс. Ти знаєш, я от зараз дійсно замислився і збагнув, наскільки цей контекст і підтексти тягнуться аж у таку глибину…
— Я про те, наскільки глибоко в нас це закладено і як довго ми тримали це в собі.
— Дійсно, ми сьогодні співатимем якраз старі колядки, і це про те, як усе й було — були сонцепоклонники, до яких раптом прийшло християнство, але з приходом нового старе нікуди не зникало, воно сплелось одне в одне. Я думаю, що це ще одна смужечка, яка вплітається в події, які вибудовують цей всесвіт, нотатки на його скрижалях.
Великий концерт Пиріг і Батіг у Києві. Колядки
— Як у назві останньої книги Забужко — "Найдовша подорож", ти ніби подорожуєш у часі одразу і вперед, і назад?
— Слухай, я так реально й живу — і туди біжу й сюди, і хочеться ще щось закинути вперед. Я для себе цей процес сформулював: вертатись у минуле, брати камінці й переносити їх у майбутнє, поки відстань не занадто довга і їх ще можна донести. Дуже давнє має властивість затиратися, бо, не побоюсь цього слова, і не люблять вони його, але кацап то є кацап, і нищив він тут усе.
Весь матеріал щодо колядок, з якого я черпаю, надрукований був не в Україні. І я радий, що маю до нього завдяки зокрема українській діаспорі. Переважно це Німеччина, Америка, Канада — ледь не найперше, куди їхали українці, ще перша хвиля української еміграції була в Латинську Америку — дуже багато в Бразилії, у Перу. Я навіть в Ісландії зустрів перуанця, який дослідив своє генеалогічне дерево й розказав мені, що його прапрадід був із Нововолинська. Мені це дуже сподобалось, просто уяви собі: перуанець прийшов на мій концерт у Рейк'явіку — отак і зустрілись прадавні українці.
— Оскільки ми зустрілись на Новий Рік (за старим обрядом), і цей рік розпочинається для тебе таким довгоочікуваним першим великим концертом у Києві, й, наскільки мені відомо, далі в тебе дуже багато всього заплановано… Тому, як би то не звучало в наших реаліях, але раз уже в тебе зʼявились плани, мусиш ними поділитись.
— Так, ти знаєш, їх направду дуже багато, бо я людина захланна — хочу зробити все: і там у музиці все встигнути, і тут мене ще і візуальне мистецтво не полишає теж. Я би не сказав, що втомлююсь у музиці, але деколи перезавантажитись і переключитись із музики на якусь графіку чи малярство дуже терапевтично. Бо коли я не реалізовуюсь у якомусь зі своїх собі, як коли я встановив сам собі дедлайни у 2019 році й дуже багато їх провтикав, на мене це психологічно пагубно впливає.
Художні роботи Мар’яна Пирога
Скажімо, поки єдиний альбом проєкту Пиріг і Батіг "Сьпівомовний" за творчістю Степана Руданського був записаний ще у 2019, і треба було ніби лише щось допрацювати, але пандемія порушила наші плани, і вийшов він аж у 2021. І тепер, аби більше не ставати на ці граблі й себе зайвий раз не картати, я свій внутрішній підхід до планування теж починаю переглядати, щоб не втрапляти в пастку, встановлену власноруч. Зараз я вибудовую плани дуже обережно, а дедлайни встановлюю умовні.
Ми би хотіли до кінця літа дописати саме проєкт "Замордовані кацапом", матеріалу на який назбиралось уже на подвійний альбом.
Насправді перед тим, до повномасштабного вторгнення, по святах, як новий рік настав — відійшов засвіт наш побратим Остап Лозинський, який був ініціатором нашої роботи з творчістю Богдана-Ігора Антонича, і ми мали його підготувати, але знову ж таки ще й перипетії з пандемією наклались. Ми фактично паралельно працювали й по Руданському, і готували Антонича. До того ж матеріал колядок ми теж плануємо записати, бо другий рік мав би стати роком презентації всіх альбомів. Це дуже нахабний, дуже захланний план, але хотілося б його реалізувати. Бо, по-перше, коли ти при ділі — не встигаєш думати про якісь дурниці, ти весь у трудах і знаєш, що в тебе є конкретна причина тих трудів, ти їх не робиш безпричинно — то є такі камінчики, по яких ступаєш, і тобі на них твердо, не хитко, немає того "а, може, це все дарма" й такої думки, слава Богу, навіть не виникає.
"Сьпівомовний" (2021) наживо
Тим паче зараз, коли зʼявився певний інтерес до наших трудів. Бо навіть сидячи рівно на своєму місці, працюючи над чимось, бо знаєш, що тобі треба то лишити по собі, сьогодні не сподобається, ну, думаєш, що, може, за рік збагнуть чи не збагнуть, але хай просто собі буде. Я то ніби свою книжечку записав і поклав на поличку — хай лежить, і хочеться, щоб таких музичних книжечок більшало. Сподіваюсь, що люди будуть задоволені тим врешті.
Пиріг і Батіг у соцмережах:
https://www.facebook.com/pyrigbatig
https://linktr.ee/pyrigbatig
На обкладинці фото Валентина Кузана
