Krobak - Nightbound (2016)

Відверто кажучи, саме цей текст є рідкісним прикладом рецензії, яка народжувалася в мене довше, ніж абсолютна більшість інших (а їх у моїй журналістській практиці за роки й роки було немало). Причин цього декілька. Насамперед важливо те, що сама назва Krobak от уже цілих 10 років тісно пов’язана з моїми слухацькими та особистими спогадами. І це не дивно, адже я належу до тих нечисленних «олдфагів», котрі добре  пам’ятають, якою була «хробацька» музика на початках — у період, коли це був іще ванменбенд у Луганській області, (а не нинішня повноцінна група з чотирьох музикантів з «гніздом» у Києві та відносно широкою географією концертів); до тих, хто пам’ятають часи, коли жодним пост-роком в Україні ще взагалі не пахло, а знання анонімуса про існування цього стилю було маркером неабиякої прогресивності. Звісна річ, що й досі одними з улюблених екземплярів у моїй музичній колекції є компакт із сабжевим дебютним альбомом The Diary of the Missed One та CD-R (підписана самим автором) із першим EP — Vorkoma (реліз обох, нагадаю, відбувся у 2008). Із тих пір проект встиг побувати у «глибокій заморозці» й «ожити» у вигляді квартету, представивши — у ньому ж — другий повноформатник  Krobak — Little Victories (2013). Водночас інтенсивність подій в Україні протягом цієї нелінійної еволюції була такою, що деколи може здаватися, ніби за ці 10 років минуло ціле життя. І великою мірою так і є.

Озираючись на те, як минула ця декада для українського пост-року в цілому, не сказати, що стиль належав до топових за попитом у слухача. Проте, звісно, не обійшлося у цей період і без успіхів та вдалих експериментів. Наприклад, для мене одним із найприємніших пост-рокових відкриттів на вітчизняних теренах останніх двох років стала молода харківська група hurtovyna, яка грає (хоч і не без власних «фішок») схожий на нинішній Krobak тип пост-року. Це позитивний приклад тяглості й спадковості у межах однієї «сцени», яка існує не хайпу заради, а задля мистецтва як такого. 

Свого часу, вивчаючи основи гітари й читаючи поради котрогось гітарного гуру, ім’я якого вже не пригадаю, я запам’ятав таку фразу: «Якщо ви початківець — краще не замахуйтеся одразу на інструментальну музику.» І хоча Ігор Сидоренко (нині значно ширше відомий у якості засновника й лідера Stoned Jesus) не був ані іґнорамусом, ані абсолютним новачком у композиторсько-виконавській справі в епоху альбому The Diary of the Missed One — уже тоді йому було очевидно, що Krobak досягне більшого у форматі повноцінної групи. І з 2012 року, коли зібрався нинішній склад музикантів, проект не лише набув гармонійного вигляду, а й невпинно прогресує — навіть попри те, що життєвий графік Марка, Асі й Наталі теж є доволі щільним (включаючи як daily jobs, так і — у випадку з дівчатами — участь в інших групах). 

Реліз Little Victories (всього за рік існування нового «хробацького» складу) став справжнім святом для давніх і нових фанів. Така швидкість пояснюється просто: за словами самого Ігоря (в інтерв’ю ресурсу Muzmapa Ukraine) треки, що увійшли до другого номерного LP Krobak завдячують матеріалу, який він сам приніс до групи, а от Nightbound є вже прикладом справжньої колаборації учасників на рівні музичних ідей (приміром, задум треку «No Pressure, Choice is Yours» виник в уяві Марка). Не скажу, що таку різницю між альбомами можна було б помітити без цієї ремарки, але знати про це приємно, адже платівка як результат згаданої щойно взаємодії говорить сама за себе, засвідчуючи правильність такого підходу.

У своїх інтерв’ю, що супроводжували реліз Nightbound, група неодноразово наголошувала, що у випадку з цим альбомом їм вдалося досягнути не лише нового виконавського рівня, а й нової якості саунду (очевидно, маючи на увазі певні студійні тонкощі). Водночас я не готовий стверджувати, що йдеться про разючу відмінність, адже звучання альбома-попередника теж на висоті. А от виконавської майстерності та експериментаторської сміливості за три роки однозначно додалося.

Крім того, важливо, що Krobak при всій своїй нинішній прогресивності є вірним власному творчому почерку, суть якого найточніше сформулював рецензент Little Victories з ніком Pied Paper: «На відміну від більшості українських (і не тільки) груп, Хробак ніколи не задовольнявся симулякрами пост-року, що свого часу проросли з одного альбому Godspeed You! Black Emperor, і не зводив усю багатоплановість пост-року до передбачуваного чергування кульмінацій та меланхолійних переборів за стіною реверберації.» [переклад з російської — мій]. Самі музиканти в анотації до Nightbound питання впливів окреслили так: «цього разу це радше Swans та King Crimson, аніж Godspeed You! Black Emperor чи Mono».

Водночас  у «хробацького» колективу все прекрасно із відчуттям міри, тож на свіжій платівці, попри її прогресивне обличчя, нема непотрібної «дрімучої» експериментальності, а відповідно — вона реально слухається плавно, органічно, на одному диханні. До речі, солідність і відсутність зайвих понтів завжди була характерною для цієї групи, що відчувається і в музиці. Без перебільшення, Nightbound — прекрасний зразок інструментальної музики, насиченої некислою драматургією.

До того ж, кожен із перших трьох треків містить моменти, які хочеться наспівувати. Найбільше це стосується улюбленого для мене «So Quietly Falls the Night», котрий у найбільш емоційних місцях звучить як гімн чомусь далекому і безнадійно (?) втраченому. На Little Victories мій улюблений трек також був у альбомній структурі передостаннім (і кульмінаційним). Паралель помітна також і в тому, що Nightbound закриває найстаріший (за часом створення) трек — «Marching for the Freedom We Have Lost», перше знайомство з яким у фанів Хробака зі стажем відбулося ще завдяки збірці Deep Waters (2012). Звісна річ, на альбомі маємо удосконалену, повністю перезаписану і трохи скорочену версію композиції. Звучить вона (як і «Amnesia» в альбомі-попереднику) як хронометражно розлогий (але, за відчуттями, незатягнутий і дуже доречний) постскриптум, символізуючи вже не сутінь, а справжню глибоку ніч.

До слова, назва й обкладинка альбому, на мій погляд, є реально вдалими, вони створюють необхідне поле для асоціацій, що особливо важливо для постмодерної музики. Меланхолійний настрій і присмерково-нічний «концепт без концепту» визначають хід думок слухача Nightbound.

Альбом, безперечно, вартий схвальних відгуків, які він дістав з моменту виходу в оглядах різноманітних музичних ресурсів. Музикантам Хробака знову вдалася нетривіальна й душевна платівка, до якої хочеться повертатись і рекомендувати друзям, тож будемо сподіватися на відповідне продовження у майбутньому. Як і на те, що Nightbound, як і було раніше анонсовано, вийде-таки й на вінілі.