School [18] - [17] - Scum (2015)

Ще навчаючись в університеті, чи то від святої нудьги чи то ще від чого, я почав цікавитись авангардною та експериментальною музикою. Байдуже де, в джазі, в рок-музиці, в металі: було надзвичайно цікаво почути щось іще, окрім звичайних «куплет-приспів-куплет-приспів-соло». Хотілось почути щось настільки незвичне і нестандартне, щоб вуха завертались не тільки в мого оточення, але й у мене самого. І я це знайшов, полюбив  цю музику усім серцем! Але вуха в оточення продовжують завертатисьвсе далі.

З часом мені вже було цікаво, чи є щось подібне – авангардне і експериментальне, а також оригінальне – й в українському андеграунді, але окрім кримського гурту з Новофедорівки Terra Impressionum, так і не знайшов нічого для себе цікавого… поки абсолютно випадково не наткнувся на дніпропетровський гурт School [18]-[17].

Як би це дивно не звучало, але в цьому 2016 році даний колектив святкує свій ювілей – їм виповнюється рівно 10 років. За цей на перший погляд короткий час вони перш за все надовго запам’ятаються своїми шокуючими виступами, але крім того з моменту заснування вони встигли випустити цілих 4 номерних повноцінних альбоми.

School [18]-[17] був заснований 2006 року вокалістом Олександром Кравченком (Pi) табасистом oUi (в миру – Іван Ричко).  На той момент їм обом було 23 та 19 років відповідно. Пізніше цей дует доповнили барабани та гітара (остання, правда, ненадовго).До моменту виходу свого дебютника квартет грав щось схоже на маткор з відверто саркастичними текстами, лірикою та поведінкою на сцені. Уся ця суміш, в принципі, й була реалізована 2008 року в якості першого їхнього альбому з промовистою і претензійною назвою The Noise Of Rising Sun, який був відправлений у відкрите плавання просторами безмежного Інтернету. Якість запису, звичайно, шкутильгала на обидві ноги, хоча варто відмітити, що в музичному плані ідеї були м’яко кажучи оригінальними як для звичного і заклішованого на той час маткору.

Той же 2008 рік в історії гурту також відмітився справжньою реструктуризацією. По-перше, гітара як інструмент була повністю виключена з ансамблю, а по-друге і що найважливіше, новоутворене тріо (вже з новим барабанщиком) стало більше тяжіти в сторону експериментальної та авангардної музики в дусі культового американського колективу Fantômas з Майком Паттоном, Базом Озборном, Дейвом Ломбардо і Тревором Данном. Результатом таких змін стали релізи в 2010 та 2012 роках двох схожих між собою альбомів – однойменного [18]-[17] та Капсула відповідно.

А вже зимою десь на Старий Новий Рік після 4-річної перерви виходить в світ 4 повноформатний альбом – Scum, який і є об’єктом даної рецензії.

Запис і мастеринг альбому відбувався в Дніпропетровській студії звукозапису «Hi5», в якій, до слова, в квітні цього року відмітилисьвиступом Вагоновожатые.
Scum- це 11 інструментальних треків, які вже з самого початку заставляють пірнути в справжню безодню пульсуючих і конвульсивних хворобливо гіперактивних психоделічних аритмій. В кожній композиції можна зустріти практично весь той хаотичний авангардно-експериментально бедлам, створений цілими поколіннями музикантів, починаючи від Бакетхеда і закінчуючи японцями Optical8, але, безсумнівно, вплив Fantômas’а тут спостерігається найбільше.

Як і попередні два альбоми, Scum просякнутий цілими міріадами електронних аудіо-семплів і звуків, які то нагнітають атмосферу як в доброму саспенсі, то перетворюють композицію на якесь кислотне прокляття. І все це під супровід невгамовної ритм-секції з просто металічним ріжучим звучанням бас-гітари, яка, таке враження, тільки й займається шматуванням всього звукового полотна.

Варто відзначити, що цей альбом відмовився від живого вокалу, що підкреслює подальший відхід від власного «маткорівського» коріння. Йому на заміну прийшли аудіо-фрагменти відомих кіно-цитат у вигляді Spoken Word, які лиш подеколи про себе нагадують та й то чисто символічно. Серед таких зустрічаються фрази із «Бійцівського клубу» Фінчера, «Десятьох негренят» Говорухіна і «Бережись автомобіля» Ельдара Рязанова. Крім того уявіть моє здивування від почутої цитати в першій композицій  з «Вічного революціонера» Франка, а в останній взагалі знайшлось місце для фрагменту із «Пропала грамота».

Увесь цей хаос ритмічних ріжучих і колючих звуків із закликами Тайлера Дердена «використовувати домашніх улюбленців як вторсировину», обрамлений лише часом, і то по-спартанськи. Тривалість кожного треку альбому становить  3-4 хвилини, що повністю є успішним рішенням музикантів, інакше вся ця невимушеність перетворилась би на справжні муки. Уявіть, якби «Дитина Розмарі» у виконанні Fantômas тривала б усі 10 хвилин. Думаю, довелося б викликати санітарів.

На мій скромний погляд, Scum- ознака росту музикантів перш за все над собою. Оці вісім років різниці між дебютним альбомом і нинішнім це не тільки кількість додаткових свічок на святкових тортах музикантів, вік кожного з яких наближається до 30 (а для декого цей Рубікон вже давно позаду), а демонстрація вірно обраного вектора руху музичної думки та інструментально складної та оригінальної техніки гри кожного з них. Цілком очевидно, що на заміну юнацьким дурощам і непотрібному максималізму приходять чітко виражені ідеї та концепції, які з кожним новим альбомом виходять на новий рівень. Благо, обране поприще авангардної музики обмежується лише можливостями самих музикантів, а тому є надії, що в подальшій дискографії гурту Scum стане лише добротнім бойовичком.

І ще одне: «Гей! І Мона Ліза поволі руйнується!»