Solarian - Theta (2018)

Жарт у подарунок.
Що потрібно для того, щоб ха(й)панути в Києві?
Нагнати і створити (черговий) столичний проект з префіксом стонер.

Що відрізняє Solarian від колег по цеху та місту? Відповідь: різний склад гуртів. Важкий пентатонічний рок – це добре, ніхто ж не проти, коли б його не було так багато навіть в Україні. Звісно, яким ще стилем важкої музики виражати теплі почуття до легкого і безтурботного існування?

Почнемо препарацію альбому "Theta". Чудовий звук, записаний на студії Breadberry, вилизаний запис Славою Хабаровим, який колись рятував звук на одному з Electric Meadow. На обкладинці - типовий для стилю, але чудово виконаний арт від людини під ніком se.rik. Доки не послухаєш альбом, думаєш, що це буде спейс-стонер, типу 35007 чи щось такого. Не знаю, що сховано в концепті даного арту, але він жодним чином не відзеркалює дійсність, зображену в треках. Тож як тут не доколупуватися?

По-перше, до вторинності матеріалу. Можна годинами сперечатися щодо креативності кожного зі стонер-музикантів на теренах України, але рандомний слухач помітить, що йому намагаються підсунути те, що він уже чув деінде, щось родом із Півдня США. Музика схожа на типовий southern-based рок, майже зовсім без оригінальних ходів, але під яку можна вживати все, що вам вдасться знайти в цей вечір у Києві та кивати головою, перекочуючись за пузом. Такий собі гурт онлі для лайвів під нагоночку. Та не більше. Залишається сподіватися, це поки що.

По-друге, до вокалу. Приємно, що вокаліст використовує ефекти, що огортають, але це не рятує від акценту, який вщент руйнує уявлення, що ти слухаєш черговий гурт із Ноли, а не черговий місцевий. Менше з тим, вокал має певні хриплуваті особливості, що іноді дуже пасують, а іноді викликають сумнів щодо доречності використання цих псевдо віскі-fueled хрипів. Подекуди хотілося б почути більш злий крик чи чистіший від цих саузернових атавізмів вокал. Зона росту в плані використання вокальних здібностей, на жаль, дуже велика.

По-третє, до музикантів загалом. Звичайно, можна купити дорогі інструменти та педалі ефектів – вже майже рокстар. Можна навчитися їх використовувати та почати грати музику. Але дивує інше. Чому не можна взяти за основу традицію і додати чогось свого, а не просто борсатися у болоті того, що вже сто тисяч разів зіграно? Якщо не вмієш експериментувати, то треба бути лютим консерватором стилю і грати ці 0-3-5 так, щоб мізки витікали від качу та рифів (див. Church of Misery, Iron Monkey, Sofa King Killer). Інакше – навіщо все це?

Головна проблема в тому, що реліз не запам’ятовується майже нічим, окрім надзвичайно якісних психоделічних соло, за що гітаристам (чи одному з) величезна подяка. Начебто, всі мають доступ до різної музики, але якась дивна сила змушує хороших музикантів грати посередній матеріал. Все передбачувано, все очікувано, наче дивишся другорядний рімейк другорядного фільму.

Зрештою, даний гурт, мабуть, створений, щоб грати місцеві лайви, гріти великих хедів чи для тих, хто лише входить у світ саузерн/стонеру і йому раптово потрапив до рук цей запис, а не, скажімо, Five Horse Johnson чи щось подібне. Звісно, панове знайдуть свого слухача, але людина, яка знає у стилі більше десятку альбомів, скоріш за все, пройде повз.