Тотем — Інтроверсія (2017)

Чи часто вам випадає стикатися зі свіжим альбомом української групи (або, як у випадку з Тотемом — сольного сайд-проекту), дискографія якого вже складала цілих 11 лонгплеїв? Маю певність, що ні. І це вже сама по собі вагома причина, щоб дочитати текст цього огляду до кінця. Подібна продуктивність ніколи не є випадковою і «послужний список» проекту вже давно говорить сам за себе. Таким чином, у мене не було жодних підстав оминути увагою найновішу «тотемну» платівку, яка, за цікавим збігом обставин, вийшла наступного дня після публікації моєї рецензії на однойменний назві проекту альбом-попередник. Власне, до цього ж тексту (аби не повторюватися) відсилаю всіх, хто хоче дізнатися більше про витоки проекту Тотем та його незмінного творця. Зараз же варто придивитись уважніше до найновішого LP.

З перших же треків стає зрозуміло, що він є продовженням низки рок-альбомів Тотему (першим з яких був прекрасний Ком у горлі в 2011) і це його головна відмінність як від «класичних» електронних робіт проекту, так і від безпосереднього попередника, котрий теж являв собою романтичний синтпоп. Якби я стояв перед вибором, то сказав би, що мені все ж більше імпонує «рок-гілка» Тотему. Тож логічно, що мої персональні слухацькі очікування від Інтроверсії були високими. Не можу сказати, що розчарований, але, знов-таки, з перших же треків помітнi два аспекти, які є «зворотними сторонами медалі»: 1) проект практично весь час свого існування лишається сольним, тож у ньому деколи забагато авторського (а отже — звичного, впізнаваного, передбачуваного, у певному сенсі — щоденникового) і бракує того, що властиво, наприклад, найкращим альбомам групи Ворождень, де є ознаки співпраці різних музикантів (хоча й за наявності виразного лідера); 2) Тотем є суперпродуктивним (навіть за світовими мірками) і хоча йому вдається завдяки найвищому професійному рівню автора уникати відвертих самоповторів, відчуття дежавю не покидало мене протягом знайомства з першими п’ятьма піснями альбому — так чи інакше, для Тотему це не нове. Хоча деяка вторинність щодо власної творчості — це єдине, що можна закинути першій половині 12-го (!) повноформатника проекту, а отже — для нових слухачів, які тільки починатимуть знайомство з ним, подібна «проблема» буде неактуальною. 

Несподіванкою (як для альбому з такою назвою) можна назвати те, що у першому і третьому треках знаходить розвиток воєнна тематика (котрою був насамперед інспірований «тотемний» альбом 2014 року — Посттравматичний синдром). Водночас другий і четвертий треки тематично «рідні» торішньому, адже вони вже суто «по романтиці».

Титульна композиція платівки змінює ситуацію на краще. Вона ж, до речі, є і найдовшою на цьому альбомі (напевно через це автор і не обрав її в якості треку-«відкривашки»). Поза сумнівом, це одна з найкращих пісень за весь час існування проекту. Певен, більшості інтровертів вона виявиться дуже близькою. Її краще почути самому, ніж читати навіть найвлучнішу характеристику. Втім, вмикаючи цей трек, варто враховувати, що саме він відрізняється від решти — у ліриці не бракує матюків (які є цілком доречними там). Попри значний хронометраж, пісня зовсім не виглядає затягнутою. І про любов там також є дуже переконливі рядки. З точки зору музики вона нагадала манеру деяких пізніх альбомів Dead Faith.

Наступні дві пісні справляють неоднозначне враження. «Неземна краса» цікава своїм фолковим характером, але в частині аранжувань видається дещо переускладненою (порівняно з іншими альбомними номерами). «Великий» прикметна в першу чергу оригінальним вибором лірики — вперше в у своїй історії Тотем звернувся до творчої спадщини нині підзабутого поета Івана Іова (1948 – 2001). Мені особисто цей трек не зайшов. Складно сказати чому саме. Скоріш за все, він для мене вибивається із загальної «канви» цього альбому.

Проте, попри згадану щойно неоднозначність, прикінцева частина альбому є бездоганною. Кавер на давню і не найвідомішу пісню Кому Вниз (періоду їхнього другого студійного альбому, що вийшов 1990 року) вартий окремої згадки і є подарунком слухачам одразу з трьох причин: 1) згаданий альбом, попри його етапність для Кому Вниз зокрема й української рок-музики в цілому, досі не перевиданий київськими «чорними козаками» у CD-якості, а завдяки Тотему ми маємо змогу насолоджуватися цією класикою на належному рівні; 2) кавер Тотему нагадує оригінал настроєм і атмосферою, але не повторює його в деталях, що особливо очевидно зі своєрідного вокального рішення під кінець треку; 3) йому нічого не бракує і водночас нема жодної зайвини.

Завершується Інтроверсія другим найсильнішим тут треком. Прозорість і лаконічність аранжувань поєднується тут з глибокою лірикою рідного діда Володимира Кучинського (цей факт, до речі, є ще однією паралеллю із LP Посттравматичний синдром). Окремо в ньому слід відзначити прекрасну вокальну партію, яка звучить дуже щиро. Також зловив себе на думці, що «Отак приходить порожнеча» природно виглядала б на альбомі Ностальгія (2013)

Однак маємо ще й бонус — перезаписану версію пісні «Ми падаєм вгору», що вперше вийшла ще не дебютному альбомі проекту. Версія 2017 року однозначно виглядає сильнішою.

Підсумовуючи, варто констатувати, що Інтроверсія — незвично неоднорідний, місцями неоднозначний за враженнями альбом, який (з точки зору добре знайомого з дискографією проекту слухача) дещо втрачає від «закоренiлості» у власний «тотемний» доробок, але водночас усе одно є цікавішим за більшість цьогорічних україномовних рок-альбомів завдяки своїм сильним сторонам.