Machukha: Зцілення — це болісний процес

Кропітка робота на дебютником, зміни в складі, особливі костюми та популяризація української культури, — про це та купу інших подробиць говоримо з гуртом Machukha.
Machukha — нове ім’я для українського металу, але прозвучало воно цьогоріч гучно та яскраво. Колектив відзначився не лише якісним дебютним повноформатником "Mochari", але й ефектними відеороботами, що його супроводжують. Менш помітними для вітчизняного слухача могли бути виступи в кількох європейських країнах та численний мерч гурту, адже базується Machukha у Німеччині, хоча всім своїм культурним контекстом їхня музика яскраво транслює саме українські наративи

Фото Jaap Kroon
Оскільки на момент проведення інтерв’ю в складі гурту з української сторони залишилася лише Наталя Андросова, далі спілкуємося насамперед саме із нею.

— Розберімося для початку зі складом гурту. До цього ти, Наталю, працювала в команді українського фестивалю Back to Youth, а Ілля грав у гуртах Swallow Swallow Splinter, Murder. І це вже багато про що нам каже про ваш досвід! Але що з вашою німецькою частиною? Що це за люди, які вони, та як ви познайомились?

Наталя: Думаю, почну з новин. На жаль, Ілля більше не грає в Machukha. Єдині учасники, хто залишився з оригінального складу, це я (вокал) і Блахін (гітара).

Крім того, варто уточнити: більшість учасників Machukha — не німці. Наразі нас четверо: я (вокал, українка), Блахін (гітара, наполовину німкеня, наполовину ірландка), Метт (гітара, англієць) і П’єр-Юг (барабани, француз). Наш колишній басист нещодавно залишив гурт, і в грудні ми гратимемо концерти з Миколою Лебедем (Ghost Cities, Selma, h.sorror)

Фото @blurryxwine

Я познайомилась із Блахін, коли Machukha тільки зароджувалась. Опублікувала оголошення в одній із груп на Facebook, і вона відгукнулася. Ми зустрілися 3 травня 2020 року, у розпал ковіду, і для мене це була любов із першого погляду. Я одразу зрозуміла, що вона — та сама. Блахін — професійна музикантка й танцівниця. Зараз вона працює з відзначеною нагородами хореографкою Флорентиною Гольцингер як гітаристка і виконавиця, роблячи внесок у світову сцену перформансу. Вона сильна, стійка, орієнтована на результат, весела, тепла й любляча. За ці чотири роки ми стали дуже близькими, працюючи разом над Machukha. Можна сказати, що вона моя найкраща подруга.

Ми переграли з багатьма різними людьми, яких зустрічали або в Інтернеті, або через спільних друзів. Саме так познайомилися з П’єром-Югом після того, як наш барабанщик Шютте, який записав із нами "Mochari", переїхав із Берліна, щоби почати навчання.

П’єр-Юг спочатку приєднався як сесійний барабанщик, але із часом стало зрозуміло, що ми хочемо продовжувати з ним, оскільки переїзд Шютте і його обмежений час через навчання не дозволяли нам працювати так, як потрібно.

Цікавий факт: П’єр-Юг планував продати свої барабани, але тоді в його житті сталась Machukha.
П’єр-Юг — інженер і величезний дивак (у найкращому сенсі цього слова). Він привніс у гурт велику кількість креативу й постійно вдосконалює свої барабанні навички. Він надійний, милий і ще й чудово готує!

Власне, я познайомилася з Меттом приблизно тоді ж, коли й із Блахін — Метт також відгукнувся на те саме оголошення, що й вона. Я запланувала прослуховування з ними обома, але через те, що Блахін була ідеальною кандидатурою, прослуховування з Меттом так і не відбулось у 2020 році. Натомість він запропонував мені спробувати себе як вокалістку в його гурті, і я грала з ними кілька місяців, поки не зрозуміла, що через обмежений час я можу працювати лише над одним проєктом. Тож я залишила гурт Метта й зосередила всі свої зусилля на Machukha.

Цей зв’язок не загубився, але ми насправді не спілкувалися аж до 4 років потому, коли стало зрозуміло, що Ілля не зможе грати вже заплановані літні концерти в Нідерландах. Дивно, але за якимось жартом Всесвіту Блахін і Метт заматчились у додатку для знайомств. З’ясувалося, що я і Метт знаємо одне одного й навіть уже грали разом. Він освоїв матеріал за короткий час, і після виступів у Нідерландах стало очевидно, що його енергія — саме те, чого потребує Machukha. Він проактивний, надійний, розумний і готовий працювати разом із нами в будь-яких умовах.

— Ти маєш сценічний досвід в Україні та за кордоном. Звісно, ми говоримо про дещо різні часи та обставини, однак чи можеш порівняти умови для розвитку гурту тут і там у мирний час? Адже складно не помітити вашу активність — концерти, мерч, кліпи. Тож, чи дають ці зусилля відчутно більший буст для розвитку гурту в Німеччині, аніж теоретично давали б в Україні?

Наталія: Я граю в гуртах із 14 років (тобто вже 17 років). Думаю, найбільша різниця для мене — це те, як проходять репетиції. В Україні ми зазвичай репетирували в уже обладнаних місцях із погодинною оплатою. Тут більшість гуртів просто орендують кімнату, де мають своє обладнання, і мають доступ туди фактично 24/7. Це дає більше гнучкості, більше часу для експериментів, більше часу для роботи зі звуком, пошуку правильного звучання тощо.

Усе інше — концерти, мерч, музичні кліпи — це наслідок лише кропіткої праці. У певний момент ми твердо вирішили, що серйозно займаємося цим. З того часу майже не було дня, коли ми нічого не робили для гурту. Особисто я ніколи не підходила до проєкту з такою віддачею, коли жила в Україні, тому складно оцінити, якого імпульсу для розвитку гурту всі ці зусилля могли б надати там.

Один із попередніх гуртів Наталі

— Деякі виконавці навіть тут, імовірно, плануючи вихід на закордонного слухача, обирають англійську. Ви ж свідомо обрали українську за кордоном? Чи охоче погодилися на такий вибір іноземні учасники гурту? Яку мету або ж практичну користь ви вбачаєте у використанні саме української лірики?

Наталія: Основна причина мого вибору мови глибоко вкорінена в політиці. Я народилася через два роки після проголошення незалежності України в 1991 році. Хоча офіційною мовою була українська, я виросла в російськомовній родині та в спільноті, де переважала російська.

У підлітковому віці моя бабуся розповіла, що вона, мій покійний дідусь і їхні сім’ї розмовляли українською. Це відкриття викликало в мене питання: чому вони відмовилися від рідної мови? На жаль, відповідь зводилася до підступних наслідків колоніалізму та утисків. Щоб "вписатися" в радянське суспільство, люди змушені були зрікатися своєї національної ідентичності, якщо вона не була російською. Українську культуру — багату, мудру та глибоку — несправедливо зображали грубою та меншовартісною. Навіть після здобуття Україною незалежності залишки цього наративу залишились, продовжуючи витіснення української ідентичності.

Підростаючи, я відкривала для себе численні злочини, скоєні проти українців Росією, включно з Голодомором 1930–1933 років, який забрав життя 10 % населення України. Це розлютило мене й викликало біль за людей, яких били, ув’язнювали, гвалтували та вбивали лише за бажання зберегти свою національну ідентичність. Це змусило мене усвідомити і протистояти власній поколінній травмі. Це стало мотивацією до дій проти гноблення та насильства — крок за кроком я позбувалася російської мови у всьому, що мене оточує.

Machukha передає цей біль також і досліджує способи його подолання. Зважаючи на цей досвід, українська стала для нашої музики єдиним природним вибором. Ба більше, моє серце завжди говорило українською. Роки тому, коли я тільки починала писати тексти, швидко стало зрозуміло, що власне українська дозволяє мені висловлюватися щиро та повно. Це узгоджується з нашим прагненням, щоб Machukha залишалася автентичною та щирою. Ця автентичність була б втрачена, якби ми перекладали наші тексти англійською.

Неукраїнські учасники гурту повністю підтримують цей вибір.

Machukha у Patronaat Haarlem, Нідерланди. Фото з офіційної сторінки гурту

— І про вашу лірику, яку чудово читати навіть окремо без музики. Розкажи, хто саме працював над нею, як довго ви писали ці вірші? Які реальні події чи емоції привели до таких похмурих та глибоких образів, якщо, звісно, можеш цим поділитися.

Наталія: Тексти пишу виключно я. У них я торкаюсь таких тем, як депресія, самотність, почуття безвиході, переживання сильного болю, виживання після сексуального насильства та опрацювання травматичних досвідів, включаючи найспустошливіший із них — російську агресію проти України. Процес написання текстів для мене дуже складний — я часто в сльозах під час написання нових творів.

Ви спитаєте, чому хтось свідомо поринає в такі болючі теми? Відповідь проста, хоча й рідко визнається: зцілення — це болісний процес. Так само й наше послання залишається незмінним: ми не маємо здаватися. Ми не дозволяємо болю взяти над нами контроль, натомість приймаємо його, переживаємо свідомо та знайомимося з ним із любов’ю і співчуттям. Наш альбом досліджує дух, який живе в нас попри всі труднощі, і показує, що ми можемо зцілитися та відродитися через темряву до кращого майбуття.

Як довго — це гарне питання. Більшість текстів були написані в процесі створення альбому, але текст пісні "Іноді падає сніг так лагідно крізь соснову хвою" я написала ще в школі. Лише зараз він нарешті знайшов своє місце. Тож, чи буде правильно сказати, що я працюю над текстами для Mochari ще зі шкільних років? :)

— Раніше ви розповідали нам, що в певний момент ви викинули увесь готовий матеріал і почали заново. Такий перфекціонізм, без сумніву, себе виправдав. Розкажи, більше — що мотивувало вас досягнути саме ідеального бажаного результату? І де знайшли волю практично почати все з початку, адже для багатьох людей це дуже складне рішення.

Наталія: Після того, як ми самостійно записали перше демо, наш тодішній барабанщик покинув гурт. Це стало поштовхом для переосмислення того, що ми зробили на той момент. Дійшли висновку, що не готові релізити цей матеріал. У підсумку, цей час був важливим для того, щоб зрозуміти, як ми працюємо разом у процесі написання пісень.

Ми також намагалися мислити стратегічно, і стало очевидним, що в сучасному музичному світі випуск першого альбому, який вийде посереднім, може назавжди закріпити за нами репутацію "посереднього" гурту. Ми хотіли почати потужно, навіть якщо це означало б почати все з початку.

— Ви також казали раніше, що стилістично альбом був задуманий як "щось мелодійне, меланхолійне і тривожне, не швидке; щось на кшталт міксу neocrust/sludge/hardcore із періодичними тремоло й, іноді, із середньотемповим d-beat". Така комбінація виходить з особистих вподобань та смаків учасників гурту, або, можливо, якось впливає той музичний ландшафт, у якому ви зараз перебуваєте? Словом, що найбільше вплинуло на вас у цьому процесі?

Блахін: Ми використовували ці стилістичні прийоми як набір інструментів — намагалися сприймати композицію "Mochari" як емоційний наратив, що для нас має чіткий початок, середину, розв’язку та епілог. Усе має прямий наслідок, кожен хід у композиції досліджує певний емоційний стан.

Отже, як звучить стан сильних страждань, тривоги, виснаження? Момент коли ти здаєшся та опускаєш руки, як він звучить? Як дістати себе з абсолютного небуття?

Під час створення цього альбому я знову і знову слухала наші записи з репетицій, починаючи спочатку, і намагалася уявити, що я не знаю, що буде далі.

— Як взагалі виглядає андеграундна сцена в Німеччині? Чи активна вона, чи є де грати? Які жанри там наразі домінують?

Метт: Ми базуємося в Берліні, де, попри все, живу музику від андеграундних гуртів досі можна знайти майже щовечора. Раніше деякі гурти та майданчики в Німеччині мали достатньо підтримки у вигляді великої кількості грантових програм, яких стає дедалі менше через скорочення бюджету на культуру. Клуби та концертні майданчики навколо нас постійно закриваються, а ознаки недостатнього фінансування в тих, що залишилися, стають усе очевиднішими.

— І дещо абстрагуючись від поля культурного, як взагалі виглядає життя в Берліні для нашого переселенця? Чи багато там українців та чи перетинаєшся ти з ними у якихось спільнотах, активностях? Чи приходять вони на концерти гурту та чи підтримують вашу творчість?

Наталія: Переїзд до іншого місця — це непроста справа. Коли я переїхала, то нікого не знала в Берліні, окрім своїх колег по роботі, тому життя тут було досить самотнім. Ще до переїзду я почала шукати людей, з якими можна було б щось пограти. Більшість спроб грати музику часто були невдалими через різні фактори, такі як мовний бар’єр (знання англійської — це привілей для німців, не всі мають можливість вивчати її в школі, як мені розповідали), відмінність у мисленні тощо.

Поступово моє коло друзів і знайомих почало розширюватися, і ситуація покращилась. Тому, відповідаючи на питання, моє життя як української емігрантки в Берліні нормальне. Думаю, настільки нормальне, як могло би бути будь-де.

Багато українців переїхали сюди після початку російського повномасштабного вторгнення. Тож моє коло розширилося ще більше, адже люди, які раніше були залучені до андеграундної сцени України, також переїхали сюди й почали свої проєкти. Співпраця між мною/нами та ними відбувається регулярно, тому можна сказати, що ми навіть змогли створити своєрідну спільноту.

Ми часто спілкуємося з українцями на наших виступах. Для мене це неймовірно важливо — отримувати визнання від своїх людей. Одна з моїх найбільших мрій — виступити з Machukha в Україні.

Наталя. Фото Jaap Kroon

— Наскільки я розумію, у Німеччині ви перебуваєте вже певний час… Як там змінювалося сприйняття подій в Україні? Яка суспільна думка домінує зараз?

Наталія: Я переїхала до Німеччини у квітні 2019 року. Не думаю, що я є правильною людиною, щоб відповісти на питання про те, як змінилося сприйняття подій в Україні тут, адже я живу у своїй власній "бульбашці" й не можу говорити від імені всієї німецької спільноти. Як мені здається, значна частина німців підтримує допомогу Україні, проте вони віддають перевагу обережності, щоб уникнути ескалації.

— Чудово, що з використанням української мови ви одночасно нагадуєте закордонним слухачам про наші реалії. Але ви пішли навіть далі! Для кліпів ти власноруч створила костюми на основі різноманітних елементів українського національного вбрання. Як довго тривала робота над ними? Чи робилося все з нуля, де брала викрійки тощо? Що було втілити найскладніше? Та від чого загалом відштовхувалася в цій праці?

Наталія: Так, усе було створено з нуля, навіть аксесуари, такі як намиста. Я пам’ятаю, як працювала понад два тижні після своєї роботи з 9 до 5, щоб створити 6 комплектів костюмів. Це було виснажливо, але водночас варто того, адже актори були в захваті від костюмів! Це зробило мене надзвичайно щасливою.

Я давно займаюсь шиттям. Моя мама була швачкою, вона шила на замовлення одяг для жінок. У дитинстві я допомагала мамі з її замовленнями, і саме так навчилася цього ремесла. У нас вдома також були книги про історичні костюми та традиційну вишивку, і я годинами розглядала ті візерунки, вивчаючи їх. Думаю, це щось у крові. Моя прабабуся, яку я ніколи не зустрічала, також була швачкою. Моя мама обожнювала шити. Я теж отримую велике задоволення, коли створюю одяг.

Приблизно в 16 років я приєдналася до клубу історичної реконструкції. У нас була власна майстерня, де ми виготовляли історичний одяг, обладунки та аксесуари. У цій майстерні, а також у спільноті, я багато дізналася про розвиток традиційного костюму. Насправді викрійки історичного одягу не є надто складними — це просто комбінація прямокутників різного розміру. Ці викрійки стали для мене джерелом натхнення, коли я працювала над костюмами для музичного відео.

У костюмах я намагалася переосмислити традиційний український одяг у сучасному контексті. Це була спроба протистояти російській пропаганді, яка зображала українську культуру як примітивну і відсталу. Я бачила це по телевізору, коли була дитиною — люди в дешевих, неякісних тканинах, які мали лише зовнішню схожість з українським національним костюмом, зазвичай були недалекими персонажами в сюжеті. Мені приємно спостерігати та брати участь у переосмисленні нами, українцями, власної культурної спадщини.

— Дійсно, українська культура багата, зокрема й на містичні образи, які ми доволі рідко експортуємо за кордон (поки що). Як там сприймають вашу візуальну естетику, чи цікавляться історією тих же костюмів?

Наталія: Ми отримали багато визнання за естетику, яку ми створили як доповнення до релізу "Мочарі". Люди регулярно підходять до нас, щоб дізнатися більше про історію костюмів, і я використовую цю можливість, щоби поговорити про все, що згадувалося раніше в цьому інтерв'ю.

— Певною мірою ви зараз представляєте українську культуру в екзилі. Адже в нашій історії було чимало періодів, коли українські митці були вимушені творити за кордоном. І як би не вірилося в перемогу, майбутнє досі туманне. Тож, чи покладаєте ви на себе певну функцію збереження та поширення української культури?

Наталія: Я розумію, що ви маєте на увазі, але я не згодна з твердженням, що я представляю українську культуру в екзилі. Оскільки я не була змушена виїхати з України, це було моє свідоме рішення, яке в основному було спричинене бажанням професійно зростати та спробувати жити в іншій країні. Однак я вважаю збереження та популяризацію української культури однією з місій Machukha.

— З новим матеріалом ви вже виступали у Великобританії, Нідерландах та, очевидно, Німеччині. Як вдалося організувати ці виступи? Та як ваш матеріал слухачі сприймають наживо, як взаємодіють із вами?

Наталія: Ну, нас запросили виступити, і ми приїхали :) Була лише одна подія, яку ми організували самі. Вона відбулась у підвалі невеличкої артгалереї і була приурочена до другої річниці російського вторгнення в Україну. Ми організували цю подію, щоб нагадати тутешній публіці, що війна все ще триває і забирає життя українців, а також, щоб зібрати гроші для наших друзів, які долучились до лав ЗСУ.

Після кожного виступу до нас підходять люди й кажуть такі речі, як: "Я не була в порядку, але сьогодні я почула все, що мені було потрібно почути", "Ваша музика відчувалась як повернення додому", "Я почала плакати після вашої першої пісні" й так далі. Це більше, ніж ми очікували почути. Коли люди переживають ці щирі емоції, це означає, що нам вдалося донести наше послання через музику. Ми вкладаємо все, що маємо в собі, в Machukha — кров, сльози, піт, серце й душу. Приємно бачити, що люди це відзначають.

— Доволі оперативно з’явився і мерч за підтримки Consouling Sounds. Як склалася ваша співпраця, та чим вам наразі допомагає лейбл?

Наталія: Це трапилось випадково. Ми зв'язалися з Consouling Sounds, шукаючи PR для підтримки нашого першого альбому, який ми планували випустити самостійно. Consouling запропонували нам випустити вініл та диски, а також підтримати нас PR-ом.

— Взагалі кажуть, що за кордоном займатися творчістю дорожче — дорожчі студії, дорожчі кліпи. Чи дійсно це так, з вашого досвіду? Або ж і там знаходиться місце для старої доброї взаємодопомоги та контактів у сцені? Також, наскільки складно менеджерити діяльність фінансово на старті кар’єри, коли до цього можуть додаватися і потреби в благодійній підтримці ЗСУ.

Наталія: Так, усе справді дорожче, але й зарплати вищі.

Усе ще багато чого ми робимо самостійно. Наприклад, для туру в Нідерландах ми випустили партію кастомних футболок, які людям дуже сподобалися — вони розкупилися миттєво. У нас є одна людина, яка підтримує нас із самого початку, і їй важко знайти мерч від гуртів через те, що ніколи немає її розміру. Одну з футболок, яку ми зробили, ми спеціально зробили для неї, і недавно вона надіслала мені повідомлення, що це її улюблена річ серед усього одягу. Це одна з причин, чому ми робимо те, що робимо.

Колаборації в сцені відбуваються регулярно. Також ми співпрацюємо з людьми з української сцени для різних речей — кольорокорекція відео (Тементій Пронов), дизайн мерчу (Steeve Coccodrillo), виробництво мерчу (Ukrainian Scumbag).
Що стосується останнього питання, фінансове планування — це основа.

— Наостанок, які подальші творчі плани гурту? Чи й надалі на вас впливатиме дух перфекціонізму, або ж можемо очікувати на нові релізи раніше?

Метт: Ми вже працюємо над новим альбомом. Потроху наші жорсткі диски заповнюються демками, ідеями, текстами пісень і ще бозна-чим. Але поки не можемо назвати дату релізу.

Зазвичай усе починається з нашого особистого досвіду: кожен приносить свої ідеї, а потім ми працюємо над ними разом. Ідеї з’являються постійно, але найбільше часу займає їхній розвиток, редагування і, на жаль, інколи доводиться щось відкидати, якщо воно не підходить.

Ми щасливі, що можемо робити все по-своєму, на нас ніхто не тисне фінансово чи юридично. Це дає нам змогу створювати музику заради задоволення, а не зобов’язань. Тому ми нічого не випускаємо, поки самі не впевнені, що воно готове.

Ми не сидимо склавши руки. Робота над новими піснями — важлива частина нашого розвитку. У 2025 році ми плануємо поділитися конкретними новинами про релізи й концерти.

Дізнатися більше про гурт:
https://www.machukha.com/

Обкладинка — фото надані гуртом