DISTiNcT: Nu-Metal сцена в Україні мертва

Ужгородський колектив DISTiNcT вже багато років  трудиться на ниві українського nu metal. Тренд на їхню музику зараз пройшов, але це ще не привід сліпо кидатися за модою. Про новації у музиці, старі конфлікти, неактивну публіку та ситуацію з українськими оргами ми і поговорили з учасниками колективу. 

 

 

Нео (вокаліст): Це був 2011 рік. Початок його. Тільки-тільки настав січень. Ми одразу зібралися. У мене був написаний якийсь матеріал, чотири треки були. Ми за місяць їх розібрали. Стас, Аві та Роберт добавили своїх партій, DJ Vito добавив семплів. Ну тобто ці треки у мене раніше в сирому вигляді були підготовлені, але ми в 2011 зібралися і десь в кінці лютого ми поїхали у Львів. Оце був наш перший концерт.

 

Як зібралися? Ну ми всі були фанатами Корн, Тол... У нас всіх були попередні проекти, несерйозні такі, тобто ми по музичній тусовці знали одне одного. Я написав Авію(Аліку) і Стасу, мовляв давайте зберемо щось. Вони такі: давай. От. І ми почали грати. Особисто для мене мотив був такий, що зараз мабуть досить соромно про це казати, але тоді це була якась затяжна маніакальна депресія та меланхолія. Це все тягнулося ще з дитинства, зі школи – особливо зі школи: агресія навколишнього середовища, відсутність уваги з боку протилежної статі, бажання навести справедливість як по відношенню до себе, так і до людей взагалі. Про це хотілося щось заспівати, розказати, пустити назовні. Бо це, знаєш, як якийсь вакуум. Якщо там не зробити отвір і не пустити назовні, він може вибухнути. І, в принципі, я успішно справився з цим. Зараз, слава Богу, я вже так не живу.

 

 

Нео: Взагалі слово “distinct” означає  “особливий” чи  “унікальний”. Але то я тепер вже знаю. А колись я просто відкрив словник, навіть не подивився, що воно означає. Мені сподобалося слово, і я поставив його на назву. Це не у якомусь пихатому сенсі насправді було, мовляв, «унікльний» серед всіх. А тепер воно вже відповідає дійсності у тому плані, що в Україні вже немає таких гуртів, нічого схожого майже нема тепер.

 

 

Нео: Чесно кажучи, я навпаки вважаю, що лірика стала більш легковажною! Але це спеціально. Вона просто більш цілеспрямовано-нахабна стала. Тоді персонаж цих пісень, якщо можна так сказати, сумнівався, чи жити йому взагалі і все таке. Такі важкі пориви. А тепер ти повністю вирішив для себе, що будеш жити, і тепер ти зовсім не так реагуєш на різні погані речі, як тоді. Можеш відповісти контр-ударом. Тепер це більше агресія назовні, впевнена така. Хоча деяку категорію слухачів, напевно, більше старе може чіпляти, бо воно, знаєш, таке дуже «болісне». Тим і чіпляє. А тепер це більш агресивний і бадьорий посил. Хтось може повважати це за легкодумність, але насправді - це волевиявлення, жага до життя. Більш націлена на перемогу реакція на все, що відбувається навколо. Хоча це все залежить від конкретної пісні.

 

 

Нео: Гурт, безумовно, змінився. По-перше, у нас спочатку інший ударник був, Руслан Томинець з гурту “Asfix”. От ми з ним колись грали разом. Я його взяв у гурт, потім він перестав  займатися музикою і прийшов Антон. Це щодо складу.

 

А музика змінювалася так, що спершу це був депресивний важкий рок, повільний, мелодійний. Не те, щоб так виходило, а це було навмисно. То була наша концепція, і гурт саме так створювався. Воно схоже на nu metal було хіба аранжировками, схожістю акордів, гітар, вокальною технікою, наявністю ді-джея. Ну і тим, як ми виглядали. Але сама музика, гармонії - це якийсь депресивний відчайдушний рок був. Осінній. От зараз я сюди йшов і вже так осінню у повітрі запахло. Воно мені старий “DISTiNcT” нагадало. Атмосферні нотки. Як «руський рок», але з важкими рифами. Я думаю, ви зрозуміли: на куплетах мелодійні ходи сумні, а потім валєво.

 

 

Антон (ударник): З часом музика стає кращою.  Або час лікує..

 

Нео: Та ну, неправильно кажеш. Ми просто інші стали. Тоді музика одного плану була. Потім життя змінювалося, зокрема, у мене, і відносини між нами всіма також. Відповідно, і музика зараз більш впевнена, енергійна, більш концертна, я б сказав, стала. Хоча, повторюся, комусь нова подобається більше, а хтось любить більше стару, тому що там був «тлєн», біль і це чіпляло. А зараз більш ніби легковажна, типу хіп-хоп-фішки й інше. Але для мене важливо, щоб це було щиро все. Це та фішка, яка є у нашого гурту. Щоб все щиро було. Тому й не пишеться сто мільйонів треків. Пісні пишуться тільки, коли є необхідність їх написати. Тому я вважаю, що для гурту, учасники якого не на лейблі, а живуть звичайним життям, ходять на роботу і ще музикою займаються, нормальний варіант на рік декілька синглів записати. Раніше музика була одна, а тепер більш “борза”, впевнена. Більше вплив хіп-хопу є. Бо справжній хіп-хоп, а не попсовий реп цей галімий, він дуже класний. Його ритми життєвою енергією заряджені. Ми беремо їх і переносимо у рок. Тому зараз можна прийти на “DISTiNcT” і відірватися ще більше ніж раніше.

 

Ми старі пісні теж граємо іноді, але коли граємо обмежений сет, стараємося деякі з них відкинути і грати здебільшого «стрибучий» матеріал. Хоча, знову ж таки я, напевно, теж відношуся до тієї категорії людей, яких сумна лірична музика більше чіпляє за душу, ніж щось таке . У нас тепер можна знайти і те і те.

 

 

Нео: Зараз, до речі, сумна музика, будь якого жанру, дуже дискрімінується. Ну просто ДУЖЕ. Як в Україні так і в наших локальних клубах, зокрема. Якщо грає наприклад doom metal, то якесь чмо може сказати «ой, та я зараз засну», або про нас «этот дистинкт – сплошное нытье»… Ну у doom metal’у, тим не менше, є своя окрема публіка, певні люди розуміють цю музику і живуть нею. А щодо нас – що я можу сказати? Я до важкої музики саме тому і прийшов, бо розумію «важкість» саме через присутність в ній художнього змальовування негативних та болісних емоцій людини. Без цієї складової – коли просто там щось валять на дісторшні під молотіння барабанів, та викрикують беззмістовні слова – не розумію, як можна називати це «важким роком» у повному сенсі. 

 

Невелике оновлення напрямку у нас зумовлене саме внутрішніми змінами, а не тиском на підґрунті щойно озвучених речей. Ми, я і Робік вже точно, все ще є великими прихильниками трагічної і, так би мовити, драматичної музики, тому і є таке сталення деяких людей: це «мєрзость, це рєально мєрзость». Хай їм грець. У групи Корн мій улюблений альбом «Issues», а не більш ранні (хоча куди ж без них). Я цього ніколи не приховував. А сучасні люди здебільше бояться «депресухи» в мистецтві як вогню.

 

Загалом я тепер не ставлю цілі писати сумних пісень, бо вони вже у нас написані. Іноді, правда, самі по собі з’являються такі. Зараз наша ціль – відриватися, створювати енергію, кайфувати від буття. Це що стосується музики. Текстовий посил, тим не менше, залишається в тому ж притаманному нам стилі, щоправда з дещо іншої точки зору на речі.

 

 

Нео: Ситуація така. На даний момент мало бути випущено на декілька пісень більше. Але так сталося, що у 2014-2015 роках у нас були, так би мовити, міжусобиці. І ми трохи прогаяли цей час. По одному треку випустили. Ну, так стається. Робота там, всі працюють. Особливо я, як координатор цього всього, працюю фул-тайм, і займатися гуртом виходить у вільний час лише. Та і хіба можна казати «гурту багато років»? Скільки у нас було вільного часу за ці 5 років? )) 

 

Була EPшка у 2013 році, потім сингл у 2014-му. Це найбільш прогаяний рік, дуже страждальний був, не займалися ми справою. Потім у 2015 більше ми виступали, трек “Ностальгія” випустили. Відповідно, ми його записували довше. Він більш якісно звучить ніж, те, що ми раніше випускали. Ну, бо і ми більш досвідчені стали, серйозніше до цього підійшли. А зараз, коли ми у 20116-му випустили кліп  на пісню “Труднощі спілкування”, то ми ще краще її записали. Виходить, що кожен рік ми щось випускали, чи більше, чи менше. 

 

Я би хотів дійти до того, щоб декілька треків за рік випускати. В принципі, ми зараз маємо випустити EPшку. Ми вже багато чого для неї записали: вокал, гітари. Треба ще частину барабанів записати і бас. Потім ще intro і outro. Ми обіцяли, що буде EP. Але у майбутньому я, скоріше за все, не хочу більше робити великі релізи. Тільки сингли. Це під стиль життя і робочий темп більш підходить. І буде, до речі, продуктивно. І плюс, якщо ти декілька пісень на рік випускаєш, ти знаєш, що люди побачать це у новинах і послухають конкретно ту пісню. Не так, що вони вибиратимуть, або недослухають. Окрім того унас, на відміну від західних гуртів, нема зайвих пісень. Кожна  має свою історію і заслуговує на окрему обкладинку. Вони не миттєво пишуться.

 

Що стосується більш масштабного релізу, то це буде. Це один з чекпойнтів, які гурт має пройти. Але це буде ніби як компіляційний альбом, тобто все те, що випуститься до того моменту і перезведеться.

 

 

Нео: У 2016 році нема змісту довго мовчати і аж потім випускати LP.

 

Вітя (діджей): Багато пісень вкупі ніхто не слухає )

 

Нео: Це буде підсумок за якийсь період. Для мене набагато важливіше якусь одну пісню написати і щоб вона всіх качала або порвала, аніж один альбом, який буде таким собі. Це важливий момент. Це не те що взяти всі пісні і закинути їх в одну папку, де частина з них буде обновлена, допрацьована, з врахуванням свіжого погляду. Звичайно, випустимо і таке на фізичному носієві.

 

 

 

Нео: Ну, записуємо вдома. На все це є відповідна апаратура, також електронна ударна установка стоїть, діджейська вертушка і мікрофон. Тобто все є. Досить якісна апаратура тепер у нас, на належному рівні. Вона потрохи збиралася, не одразу. Потім все записане у сирому вигляді відсилається до звукорежисера, який  чаклує над цим і робить, щоб воно по-сучасному звучало.

 

 

Алік (басист): У мене Ibanez SR 885. Я багато років такий хотів. На цій гітарі я граю рік, а до того у мене була теж Ibanez, але іншої серії. Я хотів зараз брати трохи іншу модель, але ця більш олдова. По ній робився K5. Коротше, крутий інструмент, набагато кращий за попередній. Ну ще Warwick мене пруть. Але кого вони не пруть із басистів? От. Warwick й Ibanez мені дуже ся люблять)

 

Антон: А у мене інструмент залежать від локації. Тарілки у мене пом’яті, я без них їжджу.

 

Алік: Він шкаляє їх. Бомж-колядун, коротше. А що би ти хотів?

 

Антон: Та мені  без різниці на чому грати, я не приділяю цьому уваги.

 

Нео: А мене особливо пре цифрова вертушка фірми Denon. Мій найулюбленіший інструмент на світі. Років з 12 у мене фанатичний “фетиш” на вертушки і діджейство, і лиш недавно зміг здійснити свою мрію, придбавши собі цей девайс. З самого початку, з самих перших пісень можна чути, що скретч та семплінг є невід’ємною частиною нашого звучання — навіть, якщо окрема пісня зовсім не представляє з себе rock/hip-hop суміш, діджейська рука у ній завжди, тим не менше, присутня. Раніше це робилося на другосортному вініловому програвачеві та реальних платівках. DJ Vito був у неабиякому захваті, коли вона з’явилася, бо тепер будь-який вподобаний звук за секунду можна закинути на флешку і скреготіти його, як заманеться.

 

 

Нео: Так. Зараз, в принципі, можна говорити про одну окрему техніку. Не знаю, напевно «харш» вона називається. Загалом це спів з надривом, коли ти співаєш по нотах і трохи надриваєш голос у кінці. Це не скрім і не чистий вокал. Техніка досить олдскульна. Вона використовувалася ще Metallica, потім Pantera, потім Korn, Disturbed. Навіть У Nirvana є ці нардиви. Але вона дуже мало використовувалася в українській музиці. Фонетика така, що не дуже з цим в’яжеться. В Skinhate трохи було, алe, знову ж таки, на українську мову техніка важко лягає. Потім були ще ці кавер-шоу на Korn і мені сказали, що такий вокальний підхід у мене добре виходить, і зараз на останньому лайві - пісні “Мішень” - приспів з таким надривом виконаний. Там можна вже почути ці експерименти, а загалом часто у нових роботах цю техніку  використовую. Антон ось взагалі вивчає різні кубинські ритми, техніки нові...

 

Антoн: По-перше, я категорично двох бoчок чи дабл бас педалі у “DISTiNcT”, бо я схиляюся більше до одної педалі, до олдскулу. Місцями на джентових моментах ми це використовуємо, але стараємося викорінити)

 

Нео: Мені, до речі, подобається, що зараз є тренд на стонер рок, який, у свою чергу, має вплив старих гуртів, на зразок, Led Zeppelin. І мені подобається, що в цьому мало подвійної бас бочки і воно повертає нас до істинної віри.

 

Алік: Та Антону просто кардан купити впадло…

 

Антон: Я ще граюсь з техніками фанк, джаз-рок і стараюсь якось це вписати у “DISTiNcT”. Десь воно підходить, десь не завжди, але з часом воно переросте у щось.

 

Вітя: Нууу, я звичайно поскретчу, поскретчу. Там завжди є куди розвиватися насправді. Можна цілими днями цим займатися і виводити  скретч на новий рівень.

 

Нео: Так, у нас зараз є ця нова вертушка, яка дуже полегшила  життя. Не треба нарізати собі нові платівки, а просто можна на флешечці закинути це все. Така мрія ідіота, моя і його, збулася. Дуже позитивний момент.

 

 

 

 

Нео: Процес, оскільки я зібрав цей колектив, такий, що я пишу певний базовий темплейт і потім поверх нього слова. Мені важливо, щоб написані гітарні шматки викликали у мене певну текстову асоціацію. І тільки після того, як текст написаний, я кажу пацанам, що у нас є пісня.

 

Далі вони вивчають цей темплейт і змінюють, переписують його вже, як хоче кожен. У мене ж просто є та гармонія, під яку моя вокальна партія вже написана, а далі я намагаюся не втручатися. Нехай вони одне з одним сперечаються. Я можу порадити, в принципі, але головне - моя гармонія зберігається. Такий підхід важливий, бо якби готовий кусок інструменталу був спочатку написаний кимось іншим, а він у мене жодних текстових асоціацій не викликав би, було б комусь образливо казати: «Чувак, я нічого поверх цього не напишу, бо не зачепило». А своє сміло видаляю: якщо не чіпляє, сам на себе ображатися ж не буду. Тому я задаю основу, яка викликає у мене текстові асоціації, на кшталт, як це роблять на акустичних гітарах вокалісти в рок-групах, і коли вже текст і мелодія готові, можна з цим працювати всьому гурту, і вносити кожному свій вклад. Тому гітарні партії — це наша спільне — я, Стас, Робі. Басові  партії на Аліку, діджей Віті і Антон — вся ударка.

 

 

Нео: Ага, вулична, підліткова, емоційна (ред. сміються).

 

 

Нео: Звичайно, я це умовно сказав. Але чому. Просто структура наших пісень така, що там є куплети, приспіви, такі речі, які запам'ятовуються, щоб люди це співали. Тобто, якщо ми беремо звичайний рок, як Nirvana чи Океан Ельзи, то у нас структура така сама. Просто звучить важче. У Америці до цього звикли. Там би навіть подібну музику на якомусь навколо-мейнстрімовому радіо крутили. Тут же для якогось поп-формату це заважке. У той же час в нас розвинена важка екстремальна сцена, але для них ці пісні залегкі. Тобто ми ні сюди, ні туди не вписуємося. Тут можна привести приклад гурту “Роллікс”, який я б сказав, можна віднести до реп-року. Вони ніби мають якийсь вплив nu metal гуртів, але звучать, в принципі, зовсім не важко. А чому вони так зробили? Бо вони розуміють, що в Україні для якоїсь “котіровки”, музика повинна бути схожа на той формат, до якого люди звикли. Мабуть. Скажімо, до україномовної поп-музики люди вже звикли за 25 років, а до важкої - поки ні.

 

І, до речі, те ж саме Кузьма зі Скрябіна: він слухав панк-рок різний, а писав поп-музику. Бо розумів, що у нас потрібно діяти в якомусь більш доступному форматі. Ну, а в нас пісні не є дуже важкі, але і не повністю попсові. Тому ми такі собі на одинокому острові, я вважаю...

До речі, “nu-metal” і “україномовний nu-metal” - це досить різні речі! Шанувальники першого часто категорично і принципово відмовляться слухати другий. І якщо б він був на російській, публіка стала б трохи ширшою але в цілому те ж саме. Не хочуть здебільшого альтернативщики сприймати «своє», не хочуть… той же паблік Nu-Metal Guys на ВК – яскравий тому приклад. 

 

 

Нео: Абсолютно ні. Я, в принципі, не проти використовувати якісь нові фішки, які мені сподобаються. Але коли мені воно не подобається, я не буду звідти брати нічого, щоб погнатися за модою. Я взагалі вважаю, що музика, яку ми граємо, і ще наявність діджея, воно апріорі робить це все дуже сучасним. Ти, коли йдеш мимо парканів з графіті, якийсь собі лімпбізкітівський біт зі скретчами уявляєш. А не бу-бу-бу-бу - дабстеп якийсь) Хоча і дабстеп буває нормальний. Деякі пісні мені подобаються. Та музика, яка гралася 16 років тому, подекуди і зараз максимально сучасно звучить. Може, по сучасних мірках ми і не модні, але якби нас такими назвали, було б, напевно, приємно.

 

 

 

Нео: От вперше, коли ми виступали у Львові, це просто шик був. У той день Віктор Новосьолов з гурту “Анна” вийшов на сцену, почав нам тиснути руки і казати “Пацани ебашат пиздец!”. Потім спілкування у нас не склалося, правда. Але тоді то був здоровенний зал, багато людей було, і всі скакали під наші чотири пісні. Це був 2011-ий і було круто. А потім, куди б ми не їздили, було все менше, менше і менше. Я би сказав, що з часом взагалі людей живі виступи якось менше стали цікавити, менше люди стали приходити. А на такі напрямки, які не є у мейнстрімовому тренді, от як ми, то на це тим більше почали за останні 5 років мало приходити. У той же час, якщо це deathcore якийсь - більш трендовий жанр, теж не так багато, але приходять люди. Насправді дуже сумна ситуація з ряду причин.

 

Наприклад, у нас є така кількість людей, які завжди мені пишуть: чувак, дякую тобі за цей трек, ви молодці, мені це допомогло пережити там всяку фігню. А для мене це найбільша нагорода, коли моя музика витягає людей з таких ситуацій. І були випадки, коли у мене нахабність була підвищена, і я казав: “Чувак, от ти з такого міста, чому ти нам концерт не зробиш?” Ми навіть гонорар не просимо, лише за дорогу. У відповідь: “Ну, ти розумієш, шість чоловік туди-сюди - це майже 2 тисячі гривень, і я не можу собі це дозволити”. І власне, через таку економічну ситуацію в Україні нічого абсолютно не відбувається.

 

Коли мені хтось із музтусовки скаржиться: «Чувак, я мало  чого добився, мені гонорарів особливих не давали», я питаю: “Чувак, тобі за дорогу давали?» - «Давали, завжди.» - «Так чому ти скаржишся?».

 

Так само я спілкувався із чувачками з українських пабліків по ню-мюталу – MZFK, MZFK Conspiracy та ін. По інтернету здружився. Веселі позитивні хлопці, репостять нас і підтримують, за що їм величезне дякую. Ось ми щось говорили з Тріпом, адміном MZFK Conspiracy: «Може, давай у Києві щось разом зробимо?». Ну і він мені розказав ситуацію: «Мужик, ми робили пару разів таке. І 50 людей не було. У нас вже руки опустилися». Як я його розумію... Відповідно, по альтернативній двіжусі нічого такого і не відбувається взагалі.

 

 

Нео: От! Це ще один важливий момент. Наприклад, якщо це андерграундна сцена, хардкор, то тільки тому, що це «хардкор», вся crew починає їх підтримувати: о, це хардкор, це наша рідна тема. Треба порепостити. Дез-метал — часто те саме. А коли це альтернативна музика,  виходить так, що вони здебільшого добре ставляться до зіркових команд, яких знають із телевізора. Інших вони не визнають. Часто буває взагалі навпаки: не те щоб підтримати, а починається: “Ей пацани Limp Bizkit вже був, Korn був, Тол вже був”. При чому всі говорять різні речі. Хтось в нас одне бачить, хтось інше. Ніхто ж не каже гурту “Castrum”: “Пацани, гурт Death уже був”. Я не знавець дез-металу, але можу сказати, що гурт не є ріп-оффом групи Death,  вони просто взяли цю традицію і почали її розвивати. Таким чином можу сказати, що у всьому винні ми самі - альтернативщики. Ми гірші люди, ніж представники  оцих ішних андерграундних жанрів. Ми егоїстичні, ми недоброзичливі. Ми самі винні. Сцена мертва, вона відсутня повністю. Дуже прикро це визнавати, але це факт. Ну це якщо зрівнювати з хардкор-сценою…

 

Стас (гітарист):  Так, у хардкорі це все дуже прикольно, там сім’я.

 

Алік: А в альтернативщиків кожен лиш сам за себе.

 

 

Нео: Тут були, в принципі, різні моменти. Є, безумовно, багато людей, кому це подобається і це головне. Бувають моменти, коли хтось там скаже: “Ну знаєш, ТОЛ - депресивна фігня і ви туди ж”. Він думає, що він нас критикує, а насправді це комплімент. Буває різне. Коли хтось ззовні, хто не має до цього жанру відношення, каже якусь таку нехорошу критику, це не дуже чіпляє. 

 

А якось я скинув одні з найкращих наших треків Владу Ляшенко, який був директором групи ТОЛ, організовував Skinhate концерти, і т.д. Він сказав: «Все дуже слабо». Я не можу сказати, що мені пофіг і я такий сильний, що мене це не чіпляє. Насправді цей випадок був дуже болючим для мене, бо тепер ти розумієш, що лейбл “Інша музика” тебе не випустить. А якщо не випустить тебе він, то в Україні тебе не випустить ніхто. У той же час працівники у його клубі “MonteRay Live Stage”, гурт “FaZZeR”, а конкретно Ілля Песоцький і Олександр Ульянкін - я їх можу назвати нашими хрещеними батьками, хоч ми й не так давно знайомі. У тому плані, що вони нас запросили зіграти в Київ, добре про нас відгукувалися, завдяки ним, у нас була можливість зняти ці якісні лайви, які ми зараз один за одним викладаємо. Як бачите, у людей різні думки, і навіть у людей з одного середовища. Причому запросили вони нас в той же день, коли я мав розмову з Владом))

 

 

Нео: Ой, ну це було ще задовго до заснування гурту “DISTiNcT”. Ще, може, році в 2006 - 2007. Ми тоді сиділи на форумах усі, у нас в Ужгороді був локальний “Altercom”. І ми тоді ще не знали, що існує така річ як троллінг. Або, як би це назвати, віртуальна дідівщина. Я добре, пам’ятаю, була розмова про гурт “Deftones”, зараз вже всі повідомлення мабуть потерли. Та й багато таких тем було. Нам деякі форумчани казали: ви всі слухаєте фігню, ви дно, сабж=шлак, ви «мазафакери» і так далі. Якби це було не в Інтернеті, я думаю, могло б дійти до якихось фізичних конфліктів, бійок. Не те, щоб я пропагував насильство, я взагалі максимально мирна людина, просто, коли тебе такими словами намагаються ображати, нема  виходу — задню давати не варіант. Але це було давно. Всі учасники цього дебошу були підлітками на той час, тому чому тут дивуватися? З деякими із ужгородських, хто тоді страждав цією фігнею, ми зараз навіть дружимо. Все змінилося у хорошу сторону. Є окремі кадри, звичайно, з нікчемно завищеною зверхністю, які зараз вже не живуть в Ужгороді, але вони мені нецікаві…

 

До речі, є один позитивний  момент у тому, що мода змінилася. Якщо раніше казали: «А, nu metal, альтернатива - це модніки якісь», то тепер, в принципі, багато хто з андерграундної тусовки розуміє, що це вже теж андерграунд і почали жанр приймати. Вони зрозуміли, що це мистецтво, що це один із андерграундних жанрів, що ми такий же андерграунд, як і всі інші.

 

 

Нео: Мені подобається писати пісні, мені подобається записувати їх. Мені навіть подобається коли ми там на студії сперечаємося і працюємо. Але чи подобається мені їздити коли ти знаєш, що публіки не так багато?.. Ну, скоріше, ні. Коли була б якась кількість людей, і ми б знали, що нас там-то чекають і там, я би це робив, а так ми пару разів відкатали концерти і не було дуже добре. Віддача публіки — це дуже важливо.

 

Алік: Ну так, для напівпустого залу не дуже приємно грати.

 

Нео: В принципі, це абсолютно не впливає на якийсь творчий процес, бо ти створюєш щось, записуєш - і це одне. А вже на виступах безпосередню участь бере публіка і роль її не менша, а то й більша, ніж у гурту, який виступає. От в Ужгороді я б виступав раз на півроку, щоб це напівексклюзивно було. Ну і їздив кудись. Я взагалі заради нашого басиста концерти і фестивалі набивав. Аві у нас - фанат концертів.

 

Алік: Так бо то фосо!

 

Нео: Туди пробивався, сюди пробивався. І десь вийшло, в принципі. Це я до того, що мені процес цей не подобається: візьміть нас туди, візьміть нас сюди... При чому дискримінують не особисто нас, а взагалі більшість гуртів “без мази”. Їх на концерти просто не беруть.

 

 

Нео: Нагадувати про себе треба контентом, піснями, відосами, в першу чергу, а не якимось агресивним турінгом. І не завжди є можливість це робити. Всі ж на роботах. І потім, якби люди на концерти чекали, то знаходилися б сили, а так я не знаю... Але матеріал у нас все одно буде. Це вже якийсь вклад в українську музику. Треба його просто примножувати.

 

 

 

Нео: Ну що тут кривити душею?  Якби ми могли, я б 100% цим скористався, але я не думаю, що з нас, навіть якщо змінити аранжировки чи написати ремікси, можна зробити якусь попсу. Бо тут самі тексти не настільки веселі, як у традиційній поп-музиці, яка ротується на радіо. Тому я думаю, що це багато чого не врятувало б. Але, знаєте, я би хотів такі квоти не на радіо, а на фестивалях. Бо часто виникає таке відчуття, що через україномовні тексти ти себе чужим на своїй території  відчуваєш. Молодь вимагає і “катірує” англомовні тексти. І всі починають  писати англійською. Якось так. Але я не проти цього. Я, може, навіть найближчим часом сам щось напишу, бо мені давно цього хотілося, але була якась така одна  концепція. Тепер якщо закрити той період гурту і почати новий, може, буде місце для таких експериментів.

 

 

Алік: Ой, краще ми не будемо...

 

Нео: Будемо-будемо )

 

Алік: Ну казати імена й назви конкретні.

 

Стас: Я їх і не знаю, імен тих.

 

Вітя: Щось хороше можна сказати.

 

Нео: Ми виступали у Києві на “Ruins on fire”, у Переяславі на “Булаві”. А, в принципі, потрапити на фестивалі важко. Наприклад, один із відомих фестивалів досить дивно себе веде. Спочатку заходиш на опис їхнього фестивалю, а там у списку допустимих жанрів перші “ню метал і репкор”. Nu-metal – це конкретно жанр, це не означає «новий метал». Ню, пост ню, - такого нема. Тобто жанри такі, під які ми підпадаємо. Раз там так написано, то ми туди і рвемося. А потім так виходить...

 

Антон : ...що виграють пацани, які грають церковну музику.

 

Нео: Ні-ні, потім виходить, що наші знайомі їм нас пропонують і не те, щоб просто відмову ми отримали. Не візьмете, та й окей. Ви царі – робите, що хочете. Жодних проблем. Але починається якийсь словесний бруд у нашу сторону, мовляв, «це унила дрочка на початок минулого десятиліття». До мене  дійшла ця інфа. Я кажу: ок, у чому, власне, проблема? У нас отака концепція. Хтось грає  у стилі The Swans 80-х, хтось грає хардкор у дусі 90-х і т.д. Що це взагалі за клеймо таке? А потім ти знаходиш інший опис їх фестивалю. А там уже написано, що ми, типу, хочемо сучасну прогресивну музику, а не тих, хто наслідує моду минулих років. І ню-метал з репкором у описі в той же час. Так що це за взаємовиключні параграфи? У даному випадку люди бувають дуже непривітні. Здавалося б, це західна Україна і гурти, як от ми, мали б якось підтримуватись, а виходить зовсім навпаки. Не те, що не підтримують, а ще й провокують на якісь контракції. Це не є добре. Зовсім неетично. Це мене психологічно штовхає в сторону того, щоб стати «антипатріотом», бо, власне, за що мені любити це суспільство і цю країну при таких обставинах? Але я не піддаюся поки.

 

 

Нео: Позитив от був у Києві. Ті ж “FaZZeR”, про яких я казав. Ми у них один раз виступали на GBOB, інший раз нас запросили. У принципі, там не було багато людей, але центральний клуб Києва, душевна атмосфера, максимальний позитив.

 

 

 

Нео: Давай, може, ви мені скажете?) Останнім часом так відбувається, що інтернет заполонив ефіри більше, ніж телевізор. Уже нема якогось впливу останнього. Ніхто не буде сперечатися, що у “ТОЛ” крута музика. Але тут велику роль зіграв канал “Enter music”, бо там ротувалися чотири їх кліпи. Це дуже сильний психологічний ефект - люди з телевізора. І, припустимо, з тими ж “Jinjer” було  так, що їх особливо тут не слухали, а потім у Європі їх “закатірували”, вони поїздили з турами там, і в Україні їх теж вирішили слухати.  

 

Алік: Ага, спершу їх тут якщо і слухали, то не так, як зараз.

 

Нео: Це грає велику роль. Коли гурт має глобальний масштаб, це виглядає круто і справляє враження на людей.

 

Алік: Коли не  було Інтернету, “Enter” і давав тобі ту всю музику. Я звідти про багато кого дізнався. “ТОЛ”, у тому числі.

 

Нео: Я ще  хотів згадати один момент. От наш кліп має багато переглядів, бо я його розсилав по багатьох nu-metal-пабліках. Більшість порепостили. Я веду до того, що там місто часто вказують. Я його не вказував, бо є цей психологічний момент, що периферійне місто не будуть слухати.

 

 

Нео: У жодному разі. Ужака-мазафака one love, не дивлячись ні на що. Просто це як, уяви, гурт progressive metalcore місто Стрий. Шариш, навіть якщо вони дуже круті? Такий психологічний момент. Для мене це не має значення зовсім, але для багатьох так, причому суто підсвідомо. Та і країна невелика. Україна та й усе. Це як нашому Антону Степан Гіга казав, що його тут ніхто на слухав, доки він з міста не поїхав.

 

Алік: Та його ітак тут ніхто не слухає))

 

Нео: Неправда, його моя мама слухає. Це така доросла естрада. У нього “катіровочка” є, бо його на УТ-1 крутили. Я серйозно. Та й взагалі багато хто дивиться на локальний концерт і навіть не йде туди, бо нема “привозних” гуртів, хоча локальні можуть бути крутішими... Так і кажуть «Манал я идти туда, ни одной привозной группы»

 

 

Алік: Та їх на пальцях можна перерахувати. Megamass, ТОЛ,  Space of variations.

 

Антон: Я взагалі нічого подібного зараз не слухаю.

 

Стас: ТОЛ не слухаю, хоча дуже любив раніше. Зараз із сучасного українського мені подобається Space of variations і, в принципі, усе. Це якщо про важку сцену казати. А, Гравіцапа ще мені колись зайшла. І Дорна любив.

 

Вітя: Із важкого ТОЛ і  Megamass, а з більш такої музики Бумбокс мені подобається.

 

Стас: І ще Тулим. 

 

Нео: Так! У них правильний стільок. Але з хіп-хопу для мене №1 – дебютник ВУЗВ за 1997 рік. Я за ТОЛ взагалі нічого не буду казати)) Але зараз я перевідкрив для себе “Димну суміш”. Це я колись багато українського слухав, а зараз от Megamass люблю за бадьорий, бойовий заряд. Взагалі ж я влітку щось лайтове слухаю більше, а зимою починаю «важіль» слухати.

 

Алік: Сезон метала открыт, скоро на вашых плеерах))

 

 

 

 

Стас: Я зараз читаю більше технічну літературу, художню останнім часом не читав.

 

Алік:  А я «Бойцовский клуб» останнім читав.

 

Вітя: А я читав книгу “Код”. Це про те, як влаштований комп’ютер, як він працює, взагалі про комп’ютери і їх історію.

 

Антон: А я читаю книгу Benny Grab, це відомий ударник. Але я її навіть не читаю, а вивчаю більше.

 

Нео: Я завжди хочу сказати, що читаю мало. Але так задумаюся, то за місяць читаю я досить багато. Можу згадати з останнього Сергія Довлатова. І ще читав Вавілонський Талмуд, епізодично. Я читаю постійно, кожен день. Небагато, але читаю.

 

- Зараз гурт TDEP оголосили, мовляв, 20 років, вони розпадаються і все таке. А у вас є якийсь такий дедлайн? (ред. Алік і Стас сильно опечалені долею TDEP)

 

Нео: Ну, насправді він особливо у мене є. Я думаю, років 5 ще... Зараз про це говорити рано, тому що проект “DISTiNcT” не закритий. Є ще багато моментів, які потрібно зробити. Випустити той же компіляційний реліз, зробити сольний концерт. Наш теперішній кліп за місць набрав більше 1200 переглядів. Це небагато й немало, але для нас це прогрес. А отже,  будуть ще кліпи. Багато таких моментів, які треба зробити. В принципі, за 5 років багато чого може статися. У мене вже буде такий вік, коли відбуваються психо-фізіологічні зміни в організмі і хз, чи захочеш ти виходити...

 

Стас: Спина болить, зір падає (ред. сміється)

 

Нео: До речі зір у мене вже падає. Я хочу окуляри, як у Джонатана Девіса) А спина – нє. Я зараз у набагато міцнішій фізичній формі, ніж в 16 років! Нехай тремтять всі недруги ) Психо-фізіологічні зміни у мозку, я мав на увазі. Тому я не знаю, чи захочу за 5 років виходити на сцену і верещати у мікрофон, як я там всіх ненавиджу. Але поки у мене  бажання таке не зникло. 

 

Плюс, тут такий момент: у нас були, як хороші  моменти, так і погані. Я довго думав, як з усім цим бути, і дійшов до певної такої роздвоєності. Бувало що пересварювалися і потім, як мирилися, сказали одне одному все, що могли. Тому, з одного боку, я позитивно налаштований на роботу, а, з іншого, я ніколи не був настільки близьким до того, щоб, якщо навіть після всього що було, щось неприємне відбудеться знову, просто взяти і піти з рєпи. То це таке. У який бік наш настрій нас заведе доля.

 

 

Нео: Так. Чим менше людей, тим легше одне з одним щось вирішувати. Може, би я колись якби перемотати час назад, тільки з одним гітаристом зробив гурт. Так просто записувати легше. Одні партії, другі. Менше конфліктів.

 

Стас: А ну фосо… (ред. сміється)

 

Нео: Нє-нє… Послухай. От зараз є два гітаристи. Якби хтось пішов, а потім казав, що хоче повернутися в гурт, то для нього двері завжди відкриті. Але тільки для нього, а не для якогось іншого гітариста. Якби хтось з них пішов – то був би тільки один гітарист в гурті, той що залишився. Різні такі моменти.

 

 

 

Нео: У мене зараз нова філософія. Є у цьому один позитивний момент – поки нема якоїсь масовості, ніхто не давить. От ти кожен день там щось граєш. Кожен день запишеш щось. Коротше, стараємося не форсувати, бо від цього може постраждати якість і нервова система, що головне. Все треба  робити розмірено, щоб був від цього кайф. Але й не затягувати. Цього року довгий період був, коли я перебував у роздумах, як  рухатися далі. І от дійшов  до такого висновку: якщо продовжувати, то робити це тільки, коли воно приносить задоволення. Ми ж подорослішали, стали різними, це нормально що ми десь перестали сходитись темпераментами. Щоправда, часто це не на жарт напрягає, викликає бажання на все забити. Або як мінімум перестати спілкуватися з тим, з ким ти можеш потрапити в таку ситуацію. І якщо не було б іншого виходу – я завжди рекомендую людині розійтися по-доброму, з ким би це питання не виникало. «Лебідь, щука і рак» - часте явище для гуртів, які існують певний період, особливо коли колектив великий. Але ми наче домовилися, що все ОК. 

 

І якщо я керую фрегатом «Дістінкт», у Антона і Робіка взагалі багато інших проектів, то Авію і Стасу я завжди кажу, щоб грали ще  у якихось модних мейнстрімових гуртах, щоб відчули себе рокстарами )

 

Ужгород – він взагалі дуже такий… егоцентризм – його релігія. Є багато музикантів, талантами яких я захоплююся. Але ніколи б з ними не грав, бо характери «ну його нафіг»! Що тут говорити, я і сам такий))

 

Щось  розігналися ми. Яке питання було? Дуже багато всього написано і пишеться, а от записати б це все зараз…

 

 

Нео:  Я пам’ятаю одного разу Том Морелло із Rage Against the Machine висловився з цього приводу. Щось вони там про Limp Bizkit говорили. І він казав, що не любить такого роду особисті пісні про якісь образи, кохання і т.д., а любить глобальні політичні теми. Я, при всій повазі, на 100% з ним не згоден! Аж ніяк. Саме такі пісні, які «метр гітраного скретчу» не любить, чіпляють мене в першу чергу. Бо якби я зараз писав щось про політику, це ніби було б позерство і фейк,  мене у цьому нема. Співається про те, що відчуваєш. З іншої сторони, я чим стаю дорослішим, розумію, наскільки це важливо. І, може  колись у мене з’являться художні думки на цю тему і їх можна буде поставити на аудіо. Але поки я вважаю, що спочатку треба розібратися з самим собою. І коли ти з собою в ладах, тоді ти вже можеш впливати якось позитивно на суспільство і думати за якісь глобальні речі.