Передмова: Наша культура відкривається тим, хто дозволяє собі любити її

Передмова — це музичний дует продюсера та гітариста Владислав Зарічнюка та співочої поетеси Віри Правило, яка також грає на клавішних. Нещодавно вони випустили другий повноформатник "Сезон Переїздів Деяких Людей" та вирушили у тур з новим релізом. Отож, ми поставили виконавцям кілька питань про тур, альбом, зв'язок з українською культурою і не тільки. 

— Почнемо з кінця, доки спогади свіжі. Як пройшов ваш тур? Що запам’яталося найбільше?

Влад (далі — В.): Добре, що ми одразу визначили мету цієї затії – просто поїздити, пограти слухачам. Зрештою, цього й домоглися – від вражень розпирає, тому ми й зараз пишемо книжечку спогадів про місця та людей. Цей вояж був збором рефлексій, бо кожен заклад — абсолютно інакший: від елітного музичного ресторану з мохом на камінних плитах клозету до котельні, яку, здається, потрощили кувалдою. Ночівлі бували і заплановані, і випадкові: новобранець Тарас (ред. сесійний басист гурту), гадаю, вже звикся з рівним дотиком підлоги. Позаяк всюди знайшлися добрі люди. Запам’ятаємо, гадаю, веселе сіреньке кошеня, котре живе в актовому залі в Кишинівському Арт Лабіринті й самим лише своїм життєвим поривом вирізняється серед таких же, як воно, сірих, довжелезних пострадянських проспектів міста.

— Правду кажучи, ви планували тур в останній момент. Чи вдалося винести з цього експрес-планування якісь цінні уроки, якими ви могли б поділитися з іншими гуртами?

В.: Так, це будуть водночас і нагадування собі, і підказки іншим гуртам. Думаю, наступні концерти ми готуватимемо більш завчасно, хоча б за місяць. Можливо, це будуть поодинокі видовиська або низки двох-трьох виступів, або ж, у випадку довших турів слід мати ще одну людину в тилу, яка би вчасно підкидала дров у вогонь соцмереж. Хочемо спробувати одразу ж шукати місцевих знайомих — тих, хто би зумів розклеїти афіші та/чи пороздавати літунці. Є здогадки, що сильніший виходить концерт, коли він один і на нього направлені всі сили.

Дні не завжди мають значення: у понеділок вночі в Одесі в More Music Club гаряче танцювали люди. Важливий саме підбір слушних локацій. В Україні місця для виступу – справа здебільшого компромісна, бо в ресторанах їдять, а в барах – найперше п’ють. Та ми мріємо дослідити можливості грання в будинках культури – а це ціла незорана нива, котра, напевно, спить і бачить на собі Передмову і подібних.

— А тепер повернімося до базових питань. Хто у вас в гурті зараз, і як розподіляєте обов’язки між собою?

В.: Віра та я – ми лишаємося в корені ідейного пориву гурту – разом шукаємо нові гасла та штовхаємо одне одного до пошуків, буває, придумуємо рядки удвох чи (зараз – рідше) граємо на інструментах. Віра вносить більше в підготовчу стадію: подає чернетки і диктофонні записи, образи. Я ж відповідаю за фініш — шукаю музичну форму і, ніби механік-інженер, викручую з неї щось путнє. Нам сподобалося грати з Тарасом – він спокійна та відповідальна людина, мінімаліст. Може, ще трапиться нагода пограти з ним концертів.

— Чи є у вас якийсь типовий алгоритм створення пісні, або ж все відбувається на джемах і радше спонтанно?

В.: Ми полюємо за алгоритмами і куштуємо всілякі. Не знаю, чи в результаті знайдеться для нас один-єдиний. Джем, щоби творити повноцінні музичні форми, мусить перетворитися на щось більш упорядковане, а для того, напевно, як каже Браян Іно, треба додати трохи обмежень. Ми би залюбки ще якось поімпровізували за нашими правилами, аби повернути затертому слову "джем" добре забуті сенси.

— Нещодавно вийшов ваш другий повноформатник "Сезон Переїздів Деяких Людей". Що було найприємнішим у роботі над ним і чи задоволені ви результатом?

В.: Уся робота була суцільною приємністю, бо ми, власне, і відштовхувалися від того, щоб працювати лише з радістю. На момент відбору пісень до альбому вже був і ще є чималий пласт готових на 90% проєктів, тому, мова йшла, швидше, про вичісування ковтунів. У більшості нових треків було в середньому 8 доріжок та барабанні звуки – їм дати раду не так вже й складно. Ми рідко писали вокал на дві доріжки, щоби його розширити та поліпшити – найважливіше було передати мелодію та слова — зробити голоси в міру розбірливими, не пересолити з ревербами. Результатом задоволені: ми самотужки торкнулися загальноприйнятих стандартів зведення та мастерингу. Альбом повноцінно довгий і має історію.

— Як гадаєте, для кого, насамперед, може бути цікавим конкретно цей реліз і взагалі ваша творчість?

В: Нещодавно на свою глибоку радість помітили, що до пісень Передмови небайдужі молоді художники та художниці, ті, котрі ведуть сторінки зі своїми роботами в Інстаграмі. Йдеться і про діджитал-митців, і про, власне, аналогових. Серед них є також юні поети та різного віку фотографи та фотографині. Зокрема, цей реліз – для людей, котрим у втіху кочувати і загалом щось змінювати, для непосидючих по життю, а не по характеру.

Віра (далі — Ві.): Наша музика оголена і є близькою людям, що відчувають, міркують, люблять, плекають інтерес до саморозвитку та "простоти" у високому сенсі цього слова.

— Ви детально писали, як обрали обкладинку альбому, тож не будемо це повторювати, але мені хотілося б уточнити дещо. У 2019 році, коли всі женуться за суперякістю і наймають якихось мексиканських фрілансерів-художників, не страшно було використати простий дитячий малюнок?

В.: Цим ми хотіли показати, що доброта й увага дитини – це світлий і багатий прояв людяності й любові. Окрім того, нас не так часто малюють, щоби цим фактом нехтувати. Вражає також те, наскільки швидко дівча кількома помахами олівця перетворило двох людей із, на перший погляд, незнайомців, у цілком наївне двійко персонажів з гітарою. До того ж, мабуть, деякі пісні з "Сезону" такі ж грубо окреслені, як і цей малюнок.

— Влад, ти писав для нас рецензію на альбом паліндрома і, як мені здається, ваша музика чимось близька по духу. Ти сам відчуваєш якийсь такий зв’язок?

В.: Звісно, мене одразу вдарив резонанс від пісні "По Воді" і, на мій погляд, у Степана цілком натренований поп-м’яз, який я теж намагаюся виплекати з увагою ботаніка. Завжди хотів почути новий небанальний синт-поп і цілком втішений тим спалахом, який відчув. Втім, у піснях ми говоримо про різні речі, чим, власне, кожен з нас сильний. Нас об’єднує любов до свого.

— Чи слухаєте вітчизняну музику 90-х, а то й раніших років, і яку з неї ви би порадили як обов’язкову для кожного порядного українського меломана?

В.: Поки я бачу такий зв’язок: музичні 90-ті стали відлунням 60-х, а ті, в свою чергу, брали силу з народного. Нині ми слухаємо гуцульські коломийки та інструментальну гру Михайла Тафійчука. Вражає Івасюк як композитор та автор пісень. З тим, спадають на думку ВІА "Смерічка", "Водограй", "Візерунки Шляхів". Надзвичайної містичної сили музика колективу Вежа Хмар. Також нас добряче хвилюють діаспоряни – гурти Оселедець та Вапняки під голим небом – пост-панк українською про зболіле.

Ві.: Можна також пригадати гурт The Хостільня і Сестричку Віку.

— І у контексті попереднього питання. Як гадаєте, чому вітчизняна музика у двотисячних якось різко втратила зв’язок з плідним періодом початку 90-х і якісь відголоски або серйозніші спроби переосмислити той період бачимо тільки зараз, через майже двадцять років?

В.: Правду кажете, так воно, мабуть, і є. Звісно, можна надибати десь в закапелках пам’яті якийсь один-два релізики, але й ті будуть суто нішеві. Якщо не помиляюся, в 1999-2000, музична індустрія зуміла видерти з людей найбільшу кількість грошей за рахунок продажу CD-дисків. Тому, природно, 2000-ні були бумом поп-музики, в яку інвестували. Дорогі відеокліпи транслювали по українському телебаченні і, здавалося, що то якась позамрійна картинка. Між нашим музикантом і закордонним-телевізійним глибочіла бездонна прірва через брак ресурсу. Як висновок – зневіра у своїх силах, аби дотягнутися до омріяних форматів.

З, на перший погляд, доступних лишалися альтернативний рок та поп-панк, який здавався чимось цілком знайомим і анітрохи не складним – можливо, таким вітром явилися Океан Ельзи, Друга Ріка та й усі похідні. У 2002-му в пісні Saint Etienne – "B92" звучить фраза "Rock could be so good, but we make it all so rubbishy".

— Оскільки у вашій творчості, як на мене, дуже сильно відчувається зв’язок з українською культурою, спитаю, які ще культурні явища або об’єкти, окрім музики, надихають вас на творчість, будь-то картини, мозаїки, вірші або щось інше.

В.: Дякуємо, тішить, що це помітно. Наша культура надбагата і скарби відкриваються тим, хто дозволяє собі по крихті любити її все більше й більше. Ми застосовуємо принцип ланцюжка, приміром, історія про інфляцію в 90-х наших батьків веде до явища розпаду союзу, історія бабусі про "чорних воронів" (автівки НКВД) веде до розкуркулення. Прізвища наших предків знаходяться серед списків засланих і розстріляних. Тому історія ближча, ніж то могло здатися. Ми нерідко дивимося Історичну правду з Вахтаногом Кіпіані. Нам дають сили біографії Стуса, Миколайчука, Калинця, Теліги. Також цікаво слухати Ірину Фаріон і літературознавців Євгена Стасіневича та Ярину Цимбал на каналі WiseCow. Мистецький Арсенал чи не завжди потрапляє в ціль з виставками: Параска Плитка-Горицвіт нас вразила побутовою щирістю на її фотографіях. Провінційні краєзнавчі та інші музеї – маленькі джерела натхнення.

Також така ланцюжкова річ — дозволити собі заглибитися в питання, дослідити значення слів, заглибитися у Вікіпедію й уповні задовольнити цікавість, закопатися під стогами статей – тоді теж нізвідки виникає сила. Те ж стосується й перегляду кіно. Тобто, напевно, суть натхнення в тому, аби дозволити увазі до інтересу керувати свідомістю.

Ві.: Цікаво відкривати свою самобутність через архівні матеріали, спогади очевидців, книги і фільми. Постаті Леонтовича, Стеценка, Городецького, В. Морозова… Непересічні матеріали надає Інститут національної пам’яті, Музей Гончара. Люблю дивитися старі світлини, де видно вбрання і погляд людей, котрих ми звемо "пращурами". Також є лекції і колонки філософів: Тарас Лютий, Володимир Єрмоленко, Олександр Філоненко, Андрій Баумейстер розкривають зв’язки і явища в культурі та філософії. Ми любимо подорожувати Україною і відвідувати різноманітні маєтки, ландшафтні парки, музеї – чимало натхнення і прийняття дарують вони. Коли ти дізнаєшся і поглинаєш історію свого народу,  комплекси меншовартості зникають і ти цінуєш життя. Виникає бажання щось писати, малювати; щире і невигадане. А потім ділишся сим з людьми, а вони вже вирішують приймати це, чи не приймати. І гарно, що є ті, хто приймає творчість Передмови.

— Яскравою рисою вашої фейсбучної сторінки є книжкова українська мова, а так мало хто пише з вітчизняних гуртів. Звідки ця літературність?

В.: Дякуємо, приємно від такого компліменту. Коли я читав Хвильового, мене глибоко вразила його публіцистика, зокрема статті "Про "сатану в бочці", або графоманів, спекулянтів та інших "просвітян"" та "Камо грядеши[?]". В цих текстах він пише так тонко і шпарко, так гостро коле слівцем опонентів, так влучно кепкує з них, що я, ще на той момент сліпий до історичного контексту, усе зрозумів і читав, аж за вухами лящало, усміхався від подиву. А який же сміливий був! Він цим, власне, і створив цілу дискусію навколо літератури – критики публікували стрічні статті в доказ протилежних думок, союзники, як-от Зеров – його підтримували і плівся такий-от діалог. Так-от, на мій погляд подібній полеміці зараз якраз місце, тим паче, в час, коли публікувати тексти у Фейсбуці – приємне та швидке заняття. Тому, пишу з бажанням поділитися і, при нагоді, напоротися на думки інших людей. І часом вдається: музичний журналіст і охоронець історії Жовкви Любко Давидович, буває, пише грандіозні слова відгуків, а я йому – зустрічні: так і виходить, за мірками месенджерів, справжнісінька дискусія. Схоже, нам для того й дана літературна мова, як різновид краси й багатства у мистецтві слова, до якого слід іти не лише в письмі, а й в усній формі. У мене нерідко пролітають суржики, але напоготові стоїть Рильський:

"Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур'ян"

Здається, нарешті мені вдається полюбити мову до тої міри, що тішить, коли бачу мелодію в словах і тому пнуся до неї – можливо, ще наївно та кривенько, але вже повною мірою без привитого радянщиною сорому і страху зробити помилку.

— Логічним, думаю, буде спитати наступним, які зараз книги читаєте і що з того би порадили іншим?

В.: Читаю Майка Йогансена, "Біблію" Куліша, Сенеку, "Українську міфологію". Раджу Хвильового, Семенка, Миколу Куліша.

Ві.: Прочитала"Нарід чи Чернь" Уласа Самчука, "Микола Джеря" І. Нечуя-Левицького, "Цвіт Яблуні" М. Коцюбинського. Раджу О. Кобилянську, Б.-Ігоря Антонича, О. Лишегу, Т. Прохаська, а також відвідати сайт PEN, де можна побачити 100 знакових творів українською мовою, обирати і читати.

— Ще одне питання, яке, думаю, тут буде доречне. Останнім часом, трохи з жахом для себе, помітила кілька випадків, коли молоді українські музиканти у віці 20-25 років ностальгують за естетикою радянського союзу, хоча мені здавалося, що вони вже мали б бути вільними від цього. Як би ви оцінили таке явище?

В.: Можна з розумінням ставитися, бо це найближчий до нас час, коли все було інакше. Погоджуюся, що це дань, швидше, естетиці, а не ідеології, формі, а не змісту, тому це слід приймати, як ще одну еволюційну ланку творців.

Ві.: Ностальгія — то явище не просте, і воно пов’язане із травмами, із маренням, із бажанням доторкнутися до чогось гарного, чого вже нема. Ностальгія може бути викривленням і прикрашанням минулого. А може бути трендом, який наслідують. Це також поняття контекстів. Читаючи істориків, як Лариса Масенко, Сергій Плохій чи Ярослав Грицак, або книги Вахтанга Кіпіані, усвідомлюєш жах радянської доби і не хочеш до цього повертатись, ретранслювати. Але ж це один бік медалі, а є ще неосмислена пропаганда і ось вона тягне свій слід й нині. Тому цей захват може бути на поверхневому рівні.

— У вас є свій лейбл Dobryi Bober Records. Що або кого на ньому видаєте, яка концепція лейблу?

В.: Лейбл починався з амбіцій, що ми з Вірою будемо просувати інших музикантів. Та виявилося, що наші улюблені гурти самодостатні, а ми – не дуже то й менеджери, а, швидше за все, творці музики. Тому ми загасили багаття і вирішили, що нехай це буде нетлейбл – точка в цифровому просторі, звідки виливатиметься наша й інша музика. Зараз нам важливо просто лиш зберегти ці записи на сайтах, на кшталт, Internet Archive, Telegram, Bandcamp. Останній подобається тим, що можна побачити обкладинки всіх релізів на одній сторінці. Ми перестали займатися промо, бо почасти це — постріли в нікуди. Значно веселіше натомість робити більше музики.

— Наостанок, як гурт, який переорієнтувався з музики європейськоспрямованої на таку, що фокусується на українській культурі, скажіть, чому вважаєте це важливим і кому може бути корисним ваш приклад?

В.: Захід дає нам уявлення, як можна робити культуру, розтягує рамки до крайнощів. Схід показує духовну сторону. Гадаю, нам не личить суцільна європоцентричність, а найбільше до лиця — бути самими собою: державою, яку кроїла Європа та монголо-татари, яка тепер мусить повсякчас пильнувати й остерігатися подій, на кшталт, Переяславської ради. Для нас Європа цікава не стільки з точки зору капіталізму, скільки є прикладом моралі та уваги до людини, її психології та сили індивідууму. В Україні є не лише база знань – в літературі й мистецтві, яка ставить дороговкази, а й безкінечність не-знання, тобто, сила духу – не стільки в силі церкви, як в любові до свободи та землі, в гуманізмі. Музика мусить гратися зі своїм оточенням, щоби справдитися. Ми йшли дорогою наслідування інших форм та змістів і вдячні тому шляху, який пройшли, але тепер сенс мусить бути лише наш, а форма – хай буде примхою часу. 

Передмова у соцмережах:

https://soundcloud.com/peredmova
https://twitter.com/peredmova
https://www.facebook.com/peredmova/